У своєму мистецтві Олексій використовує бекграунд креатора у рекламній агенції: створює інсталяцію про клінічну смерть в офісі «Час прощатися» або «Цвіль» з менеджерами-олов’яними солдатиками, та розвиває власний напрямок ексель-арту — одна із робіт «Бетон і хмари» представлена у артпросторі MOT. Художник розповів нам в інтерв’ю, що за допомогою цього жанру він позбавляється «магії живопису» і пояснив, що це означає.
Креаторську базу він використовує і в іншому напрямку: Олексій малює плакати з часів Майдану, а під час повномасштабної війни його роботи використовували на мітингах на підтримку України по всій Європі.
Тему війни у мистецтві Олексій використовує достатньо прямо, але у різних жанрах: створюючи інсталяцію Plant із металевого «диму», що огортає будинок, серію «Новини» з чорно-білими картинами вибухів або серію «Розбомблені», що відсилає до розбомблених пейзажів Іловайську.
В інтерв’ю DTF Magazine Сай розповів про створення інсталяції для Burning Man, як вдалося зробити «популярне мистецтво» для місцевих у селі на Чернігівщині, і не вдалося влаштувати виставку в Білорусі через арешт власника галереї, а також — про мистецтво, яке приносить користь та як переформатувати свій зір на об’єктивність
«Інколи задовбатися — то благо»
— У 2016-2020 роках ви створили серію робіт «Розбомблені», зі старих знищених робіт, щоб показати розбомблені території України. З яких саме робіт вони створені?
— Мабуть, це почалось після новин про Іловайськ влітку (бої за Іловайськ тривали з 6 по 31 серпня 2014 року — прим. DTF Magazine). Я сидів і думав, а що я взагалі роблю. Я був у розпачі і водночас дуже злий, а ці веселі картинки в екселі мені муляли очі (згодом ці веселі картинки ексель-арту опиняться під шаром розбомблених пейзажів у серії «Розбомблені» — Прим. DTF Magazine).
Я роздивлявся Google Maps, там якраз супутник пролетів, і зображення оновилися, було видно свіжі вирви в землі. У мене валявся інструмент, тож я просто взяв і почав їх створювати.
Ці роботи мені не подобалися, здавалося, що вони виглядають занадто деструктивно, агресивно, навіть — трохи плакатно. Тому я довго їх не виставляв на виставках.
Але продовжував їх робити, всі заходили в майстерню, і питали, що це. Хоча в мене «бульбашка» така, що всі розуміли, що це. А люди з іншої «бульбашки» взагалі не розуміли, адже ніхто з них не дивився на ті карти.
Я складав ці роботи в майстерні, але потім ми переїхали в інше місце, в центрі, де болгаркою вже не попрацюєш. Тому я пішов до Port agency, до Катерини (Тейлор — прим. DTF Magazine), адже у них була програма резиденцій для митців.
Я їм кажу, що хоч і не киянин, але хочу на резиденцію. Вони потім запропонували зробити виставку. Вона мала відритися 25 лютого 2022 року (у Voloshyn Gallery — Прим. DTF Magazine).
— Ви працюєте над серіями по кілька років, повертаючись знову до тих технік, з якими працювали раніше (з ексель-артом, наприклад, працюєте з 2004 року або «Розбомбленими»). Чому вам цікавий такий формат роботи?
— Мені більше подобається щось робити, ніж щось вигадувати. Якщо чесно, то коли маєш ящик робіт — якось спокійніше. Оті дірочки поробити [у картинах з серії «Розбомблені]: воно таке фізичне, і я їх продовжував в тому числі й через нерви, коли ти зовсім злий, то працюєш, а воно шумить, все летить. Тут реально треба фізично вкладатися, адже воно монотонне.
— Це для вас як терапія?
— Не терапія, але інколи задовбатися — то благо. У мене є серія десь 2014 року, з димами.
— Це металева інсталяція Plant, що на дерев’яному домі були?
— Так, і на домі було, я її ліпив у Вані Сауткіна (режисер, один з авторів проєкту BABYON’13 — Прим. DTF Magazine). Це дим від світло-шумової гранати.
Насправді я ніколи не хотів паразитувати на соціальних темах, але коли таке вже відбувається — то що вже, не обійдеш.
Цю серію я теж час від часу доповнюю, інколи набридне — не роблю. Потім знову повертаюсь, і воно накопичується. Ці роботи теж особливо ніхто не запитував на виставки, але полежить-полежить, а потім візьмуть. Я нікуди не поспішаю.
«Зображення форматує людей краще, ніж просто слово або текст»
— В інтерв’ю 2020 року ви казали, що коли побили та розігнали студентів на Майдані у листопаді 2013 року, то ви за один день намалювали багато плакатів і працювали як пропагандист. Те саме, про вашу пропагандистську діяльність, ви казали в іншому інтерв’ю 2022 року…
— Мабуть, так і є. Я взявся за ту роботу, яка була потрібна.
От дивіться, тоді вийшло стільки народу на вулицю, і умовна Russia Today могла їх зняти і сказати, що ці всі люди вийшли на підтримку Януковича Віктора Федоровича. Тому одразу треба надати плакати людям для настрою.
Ми тоді зібралися з Пашею Вржещем та Єгором Петровим (співзасновники Banda Agency), Нікітою Каданом, але він окремо був. Ще до нас долучився кінопродюсер Володя Яценко. Коли побили студентів, то ми за ніч нафігачили продукту та визначилися, що приходимо на наступний день з тим, що у нас є. Все це менеджерив Андрій Федоров: виносив на вулицю, роздавав людям і давав нам зворотний зв’язок. Він казав, що Яника з клоунським носом беруть найкраще, треба друкувати більше.
Зараз так само: людям треба робити плакати під конкретні задачі. Наприклад, мені зателефонували, і сказали що люди у своєму місті йдуть під штаб-квартиру Unilever і треба 5-6 картинок під ключ, адже вони не виходять з Росії, а це ж гроші.
Це не художня праця, але вона приносить користь, тому я цим займаюся, і вмію це робити як треба: швидко та ефективно. Бо у мене є рекламний бекграунд, і моя художня особистість ні до чого, коли треба сказати щось конкретне комусь конкретному.
— Чи відчуваєте, що ваші плакати мають більше впливу, ніж раніше, особливо коли до України прикуте більше уваги? В чому саме?
— Воно дійсно працює, не знаю, наскільки працюють саме мої, але в принципі це помітно в світі.
Завдяки плакатам почали звертати увагу навіть на українську графіку. Але це побічний ефект, і важливе те, що зображення форматує людей краще, ніж просто слово або текст, це зрозуміло ще з печерних часів, в цьому немає секрету.
Плакати треба робити, адже це впливає на публічну думку, яка, своєю чергою впливає на політиків, а ті ухвалюють рішення про постачання зброї. Все, отакий логічний ланцюг.
— Чи розділяєте ви під час війни місії бути художником та малювати плакати? Або для вас художня практика під час війни не має сенсу?
— Я відсторонився від художньої практики, і займаюсь тим, чим хочу. Іноді роблю excel-art, щоб відпочити, замість рибалки. Думаю, що я переорієнтувався на ужитково-практичні речі.
Але мистецтво теж потрібне: це майданчик, на якому розмовляти цікаво і ефективно. Повз виставку плакатів пройде хто завгодно, щось запам’ятає і винесе, а на художню виставку люди йдуть з наміром відчути щось конкретне. Тому вони відчувають більше, ніж якби просто зустріли картину в просторі. Тому класно, що виставки зараз робляться інтенсивно і на всіх рівнях. Від популярних і науково-популярних до sophisticated-інтелектуальних, наворочених і радикальних виставок — все потрібно, бо на все є свій глядач. Цей глядач потім розкаже родичам щось про Україну, і вони більше не будуть думати, що воно, мабуть, десь там далеко, і нехай би вони вже здалися.
— Ваша волонтерська діяльність — це суто мистецька історія, або ви долучалися до волонтерських рухів в іншому напрямку?
— Я завжди допомагав, ще з 2014 року, і моя дружина допомагала, в тому числі й «Повернись живим» ще на початку війни, бо зараз це вже не початок війни. Але ми не дуже це вміємо, і організатори з нас — ніякі. Відвезти-привезти я, мабуть, теж міг, але від мене користі більше з картинок чи образів.
Події йдуть за подіями, ти перемикаєшся, вичерпуєшся, і йдеш робити наступне. Я вже не малюю плакати, адже зараз є багато кому малювати. Але в перші дні повномасштабної війни, коли ще ніхто не оговтався, всі писали «О, Льоха молодець, давай-давай жгі». Я відчував, що воно потрібно людям, тому робив. Ще от для виставки Russian War Crimes в Pinchuk Art Center зробив, і воно дійсно працює, як така зброя, яку ми катали по всім місцям.
— Це ви кажете про відеороботу «6400 кадрів»?
— Так, це дійсно справляє враження і лякає всяких політиків. Я не можу сказати, це мистецтво чи ні, моє це чи не моє. Я просто роблю конкретну річ, щоб розв’язувати задачі, це не про амбіції.
— А ви додаєте туди нові кадри воєнних злочинів, вчинених росіянами?
— Інколи так, інколи Бьорну (Бьорн Гельдхоф — арт-директор Pinchuk Art Center та куратор виставки Russian War Crimes. — Прим. DTF Magazine) щось приходить в голову, і він пропонує ще щось додати і зробити апдейт. Але частіше мені доводиться його переформатовувати, адже воно їздить з виставки на виставку, їх показують на LED-проєкторах, тому інколи треба 1316 x 788 пікселів, потім квадратне, а потім спробуймо вертикальне, спробували — не працює. Тому я постійно до цього повертаюсь, роблю апдейти, оновлені версії, бо інколи відео йде по другому колу, і треба вже наступне показувати, те саме, але щоб люди ще більше були вражені.
— У вас навіть інстаграм не дуже активний.
— Ні, бо я не можу нормально у цих соцмережах сидіти, для мене це — суцільний некролог, бо «бульбашка» така. А інстаграм як канал комунікації я так і не розвив.
— Але ж у вас постійні виставки: і в Україні, і за кордоном.
— Так, виставок багато. Я виїжджав за кордон пару разів, але це не дуже комфортне відчуття. Тому треба працювати, інакше можна зовсім здуріти. Поки нормально і навіть продуктивно виходить. Є звісно потужніші художники: от Жана (Кадирова — Прим. DTF Magazine) назбирала своїми роботами на багато автомобілів для ЗСУ. Але я теж віддаю роботи, інколи вони продаються на благодійних аукціонах. Узагалі дивуюсь, звідки у людей є зараз гроші картини купувати: але це добре, нехай купують. Хоча мені сказали, що вже все, продажі йдуть на спад.
За кордон я віддавав плакати, казав, тільки гарантуйте, що це піде на зброю. Щось там продається, я це не контролюю. Я бачу, що на виставки люди приходять з інтересом, і це — не тренд, а дійсно живий інтерес. Вони ставлять складні запитання, хоча інколи й очевидні. Коли я був у Берліні, то зустрівся з другом, який ставив мені запитання: першу годину, другу. І пояснив, що це потрібно, коли його запитають про Україну, то він міг посилатися на мої слова. І він набирає собі матеріал, щоб стати авторитетнішим, вважає це важливою місією. Тобто люди серйозно розуміють, що світ змінюється, і вони, в тому числі і європейці, вкладаються в це.
Зараз ще роботи забрали в Ташкент, цікаво що там в Узбекистані, на «глобальному півдні». Не знаю, чи буде там виставка, чи вже є, але цікаво як воно розповзається.
Інсталяція «Цвіль»
— За кордоном люди не дуже розуміють що тут відбувається, і це зрозуміло, адже вони не знаходяться серед війни.
— Так, ми так само не звертали увагу. Я не звертав увагу на балканські події, чи навіть на Придністров’я. Хоча мені тоді вже було 18 років.
Зараз ситуація для Європи така, що вони починають розбиратися. Вони б хотіли забути це і все, звісно це неприємно: навіть мати погляди на такі складні речі, як смерть чи війна. Це кошмар, але просто сказати «кошмар» — вже не можна.
Європейці не хочуть того торкатися, але воно має до них потихеньку доходити. І всі, хто активнічає — молодці, це правильно. Як казала наша подружка Таня Ходаковська, яка живе у Нью-Йорку, я на паті не хожу, бо я «spoil every party» («я можу зіпсувати кожну вечірку») .
«Картинка, живопис цікаві тим, що мають багато шарів»
— У серіях жанру ексель-арту та серії «Заяви», ви досліджуєте…
— Я нічого не досліджую. Кінематографісти, якщо треба зняти фільм про інший час або місце — досліджують.
Заява — це досить тупа робота в фізичному плані. Я її пишу і хочу передати відчуття приниження від держави та бюрократичних традицій. Держава корисна в одному, а некорисна — в іншому. Так я зробив якусь кількість «Заяв». Я нічого не досліджував, навпаки — хочу видати відчуття якраз такої меншовартості.
Ці роботи я виставляв один раз у Херсонському музеї (Херсонському музеї сучасного мистецтва — прим. DTF Magazine), адже їх ніхто не хоче брати. І ще хотів зробити виставку з ними в галереї «Ў» в Мінську, якраз перед виборами.
«Заяви» мали стати частиною депресивної виставки про пострадянський душний світ. Я намагався зробити так, щоб це не було зверхньо, на кшталт «у нас все зашибісь, у вас — погано», а тактовно. Але в галереї мені сказали: «Чому ти зазвичай показуєш яскраве і цікаве, а нам приніс це, наче нам не вистачає туги і депресії».
З тією виставкою так і не склалося: галерею заарештували, власника посадили, ті дівчата якось примудрилися збігти до Берліна, у них уголовка висить чи вже не висить, не знаю.
А ексель-арт— для людей, які працюють в офісі. Його ідея — проста: щоб не було магії живопису. Коли ти дивишся на картину, наприклад, маслом, то думаєш: ніхто так не вміє, тільки художник. А тут — табличка, щоб людина порівнювала зі своїм життям або працею. Це не критицизм, а можливо навіть навпаки — повага до монотонної роботи, як-от складання табличок. Але ж це все одно робота.
Ще давно на виставці представлена картина весела з квіточками, і жіночки, які її роздивлялися, кажуть одна одній: «Жесть» — для мене це правильна реакція. Весело і сумно в одному флаконі.
— Це про життя.
— Так, це про життя і про те, що таке мистецтво і може призвести до усвідомлення, воно не строго критичне. У тому сила мистецтва, хоча насправді не тільки мистецтва, а комплексних речей, які дозволяють тобі з цим жити, а не просто отримувати інформацію і все. Картинка, живопис цікаві тим, що мають багато шарів.
— Робота, що представлена в MOT — про будівництво як тимчасове явище?
— Я просто дивлюся на величезні недобудови як на об’єктивну річ, тобто на річ, яка вже існує. Ти ж не дивишся на гори, і не думаєш, що цій горі вже тисяча років, скоро вона покриється деревами, а зараз — лиса. Ти дивишся тільки на те, як вона зараз виглядає. Так і з цими будинками: я намагаюся переформатовувати зір на об’єктивність. Зрозуміти, мені подобається воно, бо таке сіреньке-ритмічне, або ні, адже заважає, шумить, і намагаюся оцінювати стан міста разом з цими недобудовами. Цю серію я робив, про інколи веселі і святкові будівництва, а інколи — навпаки. У цьому варіанті наче весела картинка, але там чорні хмари збираються. Можливо про те, що все загрозливо, про ідеї занадто швидкого зростання. Сам не знаю, чи це картина про красиве будівництво, чи це картина про щось страшне. І не можу сказати конкретно, про що ця робота, але якась пересторога є.
— У 2018 році ваша інсталяція Time to say goodbye мала експонуватися на Burning Man, але потім обрали іншу — Sorry.
— Ми не встигли її нормально зробити, наступного року вже почався ковід.
— Наступного року від України поїхала інсталяція Catharsis з петриківським розписом.
— Так, Альона (Георгіу разом з ще 10 українськими митцями — прим. DTF Magazine) зробила метелика. Але на той момент у мене вже навіть ідей не було, щоб продовжувати наступного року, адже це екстремальний шматок роботи.
Там доволі суворі умови, тому ми вирішили зробити щось не таке небезпечне та трудомістке, як початкова ідея, до того ж ми не встигали, адже не все розрахували.
Інсталяція Time to say goodbye
Ми робили її в Closer, коли там ще була галерея. Ця інсталяція — напис з ламп на землі “Sorry”. Так розкажеш — не зрозуміло, навіть по фото, але це сайт-специфік штука. У тій пустелі всі їздять на веліках, більшість прокидаються вночі, коли їздять ті здоровенні платформи з дискотеками. Ми працювали десь в центрі, біля того «мена», але робота досить пласка, піднятися нікуди не можна, щоб побачити що це, тому треба під’їжджати ближче, а це близько трьох кілометрів. А коли приїжджали, то бачили напис Sorry та нейтральний смайлик.
Не знаю, хто що відчував, але американці казали: «О, це про наше життя». Я вкладав трохи іншу ідею, про нейтральність та відстороненість, а на Burning Man ця інсталяція отримала не зрозумілі мені конотації. Але було весело.
Інсталяція Sorry
— У резиденції Zhovid ви робили перформанс з лопатою.
— Так, я зробив лопату, яка важить кілограм сто. Ми викапували нею яму, зняли відео, яке я потім показував в Нью-Йорку на виставці. Це було десь півтора року тому. Мені подзвонили, сказали приїжджай, бо ми тебе записали як учасника перформативних практик для українсько-литовського симпозіуму.
Тоді я не мав ніяких перформативних практик, але вирішив щось придумати. Вирішив зробити величезну лопату і копати. Туди приїздили місцеві, активно реагували, коли це побачили. Таке мистецтво в селі добре розуміють, бо лопата — річ, з якою люди там споріднені. Вони їздили з інших районів фотографуватися, вона стоїть привалена до сараю, всім це подобається. Так що популярне мистецтво вдалося зробити.
Ми підібрали світло, локацію, і стали викопувати яму: нас — шестеро, хвилин 15 копали, тричі відпочивали. Я хотів ще то відео переробити, але наступного літа вже не склалося, адже почалася війна. Там (у селі Жовідь Чернігівської області — прим. DTF Magazine) не було окупації, хоча це близько до кордону. Вони пройшли і навіть в тому селі не зупинялися, тільки пригрозили, якщо будуть блокувати дорогу — то всіх розстріляють.
— Це ваш єдиний перформанс?
— Так, ми з друзями знімали якісь відео для себе, щоб і діти мали свої ролі, у нас була така місцева кіностудія. Але саме це відео знято для симпозіуму, туди приїжджали автобусом литовські посли, аташе, і загалом багато людей було.
Це колективна праця, з одного боку, відчуваєш себе маленьким, а з іншого — навпаки. Проте розказувати про що це — занадто просто, краще дивитися його. Колись я маю його на виставку віддати.
Роботу Олексія Сая «Бетон і хмари» можна побачити в Києві на виставці сучасого мистецтва в просторі МОТ до 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «Тимчасовості».
