Прун Нуррі — мультидисциплінарна французька художниця. Вона здобула ступінь у галузі дерев’яної скульптури в École Boulle у Парижі. Досліджує біоетику через скульптуру, відео, фотографію і перформанс. У своїх роботах Прун Нуррі проводить наукові та соціологічні дослідження і перебуває під сильним впливом антропології. Серед її знакових робіт — «Святі дочки» (2010), у якій досліджуються питання гендерних уподобань. Її проєкт «Теракотові дочки» (2013), що розпочався в Шанхаї, об’їхав чималу частину світу, включно з Парижем, Цюрихом, Нью-Йорком і Мехіко, і був похований у секретному місці в Китаї під час перформансу «Церемонія Землі» в жовтні 2015 року.
Переживши рак у тридцять один рік, Нуррі створила фільм Serendipity (2019), який розповідає історію її хвороби та зцілення, порушуючи універсальні питання людського тіла та виживання.
Прун — одна з 28 митців, які беруть участь у виставці сучасного мистецтва в Києві у просторі МОТ від don’t Take Fake. DTF Magazine поговорив з Нуррі про гендерний вибір і масовий демографічний дисбаланс, про російську агресію проти України та візит Прун в Україну, а також науку як ще один інструмент для розуміння найважливіших питань, які стосуються всього, що нас оточує.
— Розкажи про роботу, яку ти показуєш на виставці в MOT, і чому ти вибрала саме її. Ти одразу визначилась чи думала, обирала між декількома роботами?
— Наша команда приблизно рік обговорювала ідею зробити проєкт для України. Нас надихнула інша артробота, над якою я працювала в той час. Я мріяла колись зробити її в Україні, але вона надскладна в реалізації — це 25-метрова скульптура, яку ми назвали «Матір Земля». Задум полягав у тому, щоб побудувати матір з утробою, але живіт був би бетонним, а всередині нього можна було б сховатися, як у блокгаузі, бетонному бункері. Тому, коли ми почали обговорювати мою участь у виставці, то подумали про цю роботу, створену під впливом аналогічної ідеї материнства та творення під час руйнування.
«Матір Земля» — це універсальна робота про захист та творення, бо материнство стосується всіх. Ми всі походимо з утроби матері. І українські жінки дуже сильні. Вони також є частиною армії. Саме тому ми вибрали цю роботу.
Скульптура «Матір Земля» | Фото: Stéphane Aboudaram WE ARE CONTENTS
— Як ти дізналася про повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
— Я дізналася про це з новин і розмов людей. Це, звісно, був шок. Я почуваюся швидше європейкою, ніж француженкою, і хоч Україна ще не в Європейському Союзі, я була певна, що вона вже його частина. Це був фантом чи щось на зразок того. Я здалеку з великим інтересом стежила ще за Помаранчевою революцією.
Для мене звістки про війну були чимось абсолютно неможливим. Щось, що читаєш і перечитуєш, але не можеш повірити, що це правда. Це людське безумство в дії та замах на все, що нам таке дороге. Молоді європейці мого покоління відчували себе приголомшеними і точно відчували свою причетність.
— Це дещо дивно чути, бо коли ми з сином приїхали до Європи, я відчувала, що деякі люди справді співпереживають, але їх дуже мало. Коли ти залишаєшся тут надовго, люди кажуть: «Це не наша справа. Поговорімо про щось більш щасливе і неполітичне». У Берліні молодь, я думаю, як і в Парижі, Нью-Йорку та інших великих містах, не відчуває себе частиною цієї війни, ситуації, що склалась. Вони не хочуть про неї чути.
— Немає дня, коли б я не говорила або не думала про війну. Я не можу говорити за інші країни, і, можливо, мені не варто говорити в масштабах Європи. Навіть якщо Європа сповнена проблем, ми маємо боротися з війною, як можемо, і треба більше турбуватися про те, щоб проблема війни залишалася актуальною. Ми думаємо, що війна далеко і щось подібне не може статися з нами, але це не так. Наше бачення та світ змінюються. Список наших пріоритетів стає іншим, і більше не йдеться про життя — ідеться про виживання. Це настільки близько до нас, що ніхто не повинен бути осторонь.
Але ти маєш рацію, бо коли людина далеко від війни, то вона намагається забути про неї. Зрештою, не хочеться перебувати в режимі виживання, якщо в цьому немає потреби. Це складна тема. Свобода і життя в тому вигляді, в якому вони є тепер, — це не щось надійне та однозначне. Якщо все може змінитися, то всі інші аспекти також можуть змінитися за хвилину.
У мене було таке кілька років тому в контексті іншої теми. Це була війна всередині мого тіла. У мене була хвороба, яка шокувала мене так само, як і ця новина. Я не могла нічого змінити. Це такий режим виживання, і ти маєш боротися. От і все.
Скульптура «Маленьке коло життя», представлена на виставці МОТ у Києві
— Чому для тебе, французької художниці, важлива участь у цій виставці в Україні?
— Для мене навіть не було питання: брати участь у виставці чи ні. Я захотіла стати її частиною та бути поряд, щойно мені написала команда проєкту. Це мінімум, що я можу зробити. Кожен діє своєю зброєю, а моя єдина зброя — це мистецтво. Дякую вам, бо ви дали мені можливість допомогти, коли я відчувала себе безпорадною.
— Я чула, що ти приїжджала в Україну в березні. Ти вперше завітала до України? Що тебе найбільше вразило і де ти була?
— У дитинстві я була в Польщі, але ніколи не відвідувала Україну. Я приїхала до Польщі приблизно через три тижні після початку повномасштабного вторгнення просто тому, що почувала себе безпорадною. Мені треба було висловити підтримку, зустрітися з художниками та друзями, які, до речі, також братимуть участь у цій виставці, і трохи допомогти. Це дрібниця. І мій перший візит в Україну, але я хотіла б повернутися.
— Сподіваюся, що ти приїдеш на виставку. Говорячи загалом про твою практику, чи не могла б ти розповісти про неї трохи більше? Мене цікавить, як ти прийшла до науки, а саме до біології та антропології.
— Мої роботи загалом пов’язані з міфами про створення світу, материнство, плодовитість, з використанням антропології та археології.
Мене цікавить таємниця виникнення всього сущого та зв’язок з матеріалами. Наприклад, у багатьох культурах можна знайти цю ідею, метафору, що людина створена з глини. Для мене створення та продовження роду пов’язані з поезією скульптури. Насамперед тому, що матеріали, глина та міфи — це мій хребет як скульптора. Для мене це спосіб передати таємницю.
— Отже, наука — це пошук відповідей до загадок?
— Я працюю з наукою спеціально для того, щоб вказати на можливі етичні проблеми, як-от природний відбір під час продовження роду. Здається, це одна з найпростіших речей у світі, але ви не можете народити дитину, якщо ви безплідні. За старих часів ви йшли до храму, щоб попросити про вагітність. Сьогодні ви йдете до лікаря, і він стає богом. Фактично, ваше життя та майбутнє перебувають у його руках.
«Теракотові дочки» — проєкт Прун про гендерний відбір у Китаї. Мисткиня черпала натхнення у знаменитій теракотовій армії в Сіані і зробила вісім гібридних скульптур, що поєднують стиль теракотових солдатів і портрети восьми китайських дівчат.
Якщо ми можемо робити дітей за допомогою науки, це чудово. Небезпека полягає у відборі та євгеніці. Гендерний відбір відбувається з 1980-х років. Я робила проєкти в Індії та Китаї. Я закопала армію дівчат під землю до 2030 року, в секретному місці в Китаї, через перевагу хлопчиків і масовий демографічний дисбаланс між хлопчиками і дівчатками. Працюючи з китайськими соціологами, ми дізналися, що 2030 року дисбаланс досягне свого піка. Ідеться про небезпеку того, що наукові відкриття можуть бути використані не за призначенням. Особливо це стосується людського відбору: ми можемо вибрати досконалу дитину, проєктуючи дітей, але що таке досконалість?
Армія «Теракотових доньок». Вона подорожувала із 2013 до 2015 року від Шанхая до Парижа через Цюрих, Нью-Йорк і Мехіко, перед тим як бути похованою у Китаї в секретному місці до 2030 року.
— Чи важко сьогодні працювати з темами, пов’язаними з жіночим тілом? Навіть у соціальних мережах і в контексті штучного інтелекту з’являється все більше табу навколо жіночого тіла.
— Скульптура — це інше середовище. Вона не така однозначна. У ній більше натяків, поезії і таємниць. Це не схоже на пост в інстаграмі. Це зовсім інше.
Найголовніше питання полягає в тому, як жінки розглядалися та були представлені в історії мистецтва з самого початку. Саме в цьому напрямку ми маємо шукати та ставити запитання.
Якщо подивитися на тіла жінок в історії мистецтва, вони завжди вважалися музами. Коли ви говорите про творіння, ви говорите про Пігмаліона або Бога, який створює Адама з глини та Єву, що виникла з Адама. Автор завжди чоловік. Ненсі Г’юстон говорить про це в Journal de la création.
Це не нове питання. І сьогодні революція Me Too показує і відображає деякі речі, які набагато ширші за це.
— Материнство — як воно вплинуло на твою роботу?
— Це гарне питання. Я щиро поважаю жінок, які не хочуть мати дітей. До них треба ставитися шанобливіше, бо жінка не зобов’язана мати дитину і не повинна цього хотіти. Є щось дуже закодоване в тому, щоб бути самотньою жінкою, а так не має бути. Але для мене це було бажання та потреба. Те, що я знала з юності. Я дуже довго чекала, бо як художник я боялася, що дитина може вплинути на мою творчість. Насправді у мене склалося враження, що це тільки ще більше розширює схильність до співпереживання, яка має бути в художника, щоб функціювати. Це був один з найяскравіших досвідів у моєму житті.
Скульптури Прун Нуррі
— Як публіка та світ мистецтва відреагували на материнство як тему у твоїй творчості? Наприклад, в Україні, якщо ти мама, публіка іноді реагує на це дивно, а інколи й навіть напружено. Неначе в тебе автоматом зʼявляються якісь привілеї, або навпаки — до тебе дуже поблажливе ставлення, бо тобі ж важко. У нас є ціла спільнота матерів, які працюють у сфері культури, і це справді цікава тема.
— Ще буде певна еволюція менталітету. Це стосується будь-якої професії. Сам факт того, що жінка працює і має дитину.
Коли я була молодою художницею, деякі люди, наприклад колекціонери, приходили до мене й казали: «Ти впевнена, що будеш художницею все життя? Бо, знаєш, якщо я придбаю одну з твоїх скульптур, то не хочу через кілька років дізнатися, що вона більше нічого не коштує через те, що ти все покинула».
Я була така вражена, бо для мене мистецтво — це частина моєї ДНК. Я дихаю ним. Мені й на думку не спадає відмовитися від мистецтва. Я пам’ятаю, як мене шокували такі слова, але потім я сміялася з цього.
Я сподіваюся, що менталітет змінюється завдяки різному досвіду, який показує, що бути мамою і художницею можливо. Це збагачує, але я також розмежовую моє особисте життя і роботу. Звичайно, вони дуже пов’язані, однак я дуже закрита людина. Я думаю, що це також чудова ідея — не змішувати. Дитина — це не ваш витвір мистецтва.
Скульптури Прун Нуррі
— Я була на останній Венеційський бієнале, де Соня Бойс (представляла павільйон Великої Британії) та Сімона Лі (представниця США) отримали «Золотих левів». Коли я почала вивчати твої роботи, мені здалися, ваші практики дещо схожими в позитивному ключі. Звичайно, вони не однакові, але в одному напрямі — теми материнства, образу жінки, праці тощо. Що для тебе означає скульптура? Чому і як ти прийшла до цього напряму?
— Я почала займатися скульптурою, бо відчула через її відсутність, що вона мені потрібна. Я вирішила піти в дуже гарну школу, що спеціалізується на ремеслах, і вчитися скульптурі з дерева, щоб повністю зосередитися на ній протягом трьох років, вивчити техніку і піти своїм шляхом. І у 21 рік я здобула цей ступінь і почала займатися скульптурою без упину. Я опанувала техніку ліплення у бразильського майстра. Потім поступово я виявила свої дороговказні лінії, свої «червоні нитки», те, що мені подобається робити, висловлювати й відчувати. Мені подобається переходити від одного матеріалу до іншого.
Робота Прун Нуррі. Виставка Anima в Invisible Dog Art Center у Брукліні, Нью-Йорк | Фото: Erika Hokanson
Ще одна «червона нитка» — співпраця з майстром. Це стало однією з причин того, що матеріал має велике значення для мене. Деякі матеріали можна опанувати дуже швидко, але для інших знадобляться десятки років, і ви навіть не станете початківцем. Тож якщо ви хочете працювати з матеріалом, який відкриваєте для себе вперше, то повинні працювати з найкращими майстрами. Співпраця з майстрами — це ключовий момент, особливо коли я роблю великі скульптури.
Скульптура — це мій хребет. Я починаю тремтіти, коли бачу скульптуру.
Особливо той павільйон Сполучених Штатів, який ти згадала: він був моїм улюбленим, бо там усе було присвячено матеріалам і техніці. Я була вражена цими великими скульптурами з вогнетривкої глини. Це неймовірний процес, що можна побачити на відео, яке вони показували.
Робота Прун Нуррі — Atys | Фото: Laurent Edeline
— А що найбільше підтримує тебе у твоїй роботі?
— Я людина, що багато сумнівається, але я проактивна. Коли ти робиш перший крок, то вступаєш у систему, в дію, де згодом опиняєшся у хвилі й не можеш вибратися. І це добре, бо це призведе до реалізації задуманого. Це те, що підтримує мене найбільше. Маючи зародок ідеї, замість ставити собі надто багато запитань, навіть якщо я роблю це на самому початку, треба почати рух, і енергія приведе мене до створення того, що я задумала.
Роботу Прун «Матір Земля» можна буде побачити в Києві на виставці сучасного мистецтва в просторі МОТ з 17 лютого по 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «Тимчасовості».
