DTF Magazine разом з кінокомпанією «Артхаус Трафік» та German Films запускають спільний подкаст, присвячений новому німецькому кіно, його героям, явищам та феноменам. У ньому ми, зокрема, говоритимемо з акторами, режисерами та іншими представниками кіноспільноти, а також дізнаватимемось, що варто подивитися та за ким стежити, щоб полюбити німецьке кіно.
Героїня першого епізоду — найкраща європейська акторка 2023 року Сандра Гюллер. Слухайте цей епізод на зручних для вас платформах або читайте текстову версію нижче
Підписуйтеся на подкаст «Нове німецьке кіно» на зручних для вас платформах — Apple Podcasts, SoundCloud і Spotify, щоб не пропустити новий епізод. І не забувайте ставити оцінки.
Епізод І. w/ Сандра Гюллер
У цьому епізоді поговоримо про акторку Сандру Гюллер — чи не найбільшу зірку європейського кіно нашого часу. Крім нагород Європейської кіноакадемії, вона має призи, здобуті на ключових кінофестивалях світу. І, цілком імовірно, може претендувати на цьогорічний «Оскар» як найкраща акторка.
Про неї активно й захоплено пишуть американські медіа, а фільми, яким Сандра завдячує такою увагою, з’являються в українському прокаті завдяки кінокомпанії «Артхаус Трафік». Це, власне, психологічний трилер «Анатомія падіння» режисерки Жустін Тріє і драма «Зона інтересів» режисера Джонатана Глейзера («Опинись у моїй шкірі», «Падіння»)
Сандра Гюллер знялась у двох провідних артфільмах року
Французький трилер «Анатомія падіння», де головну роль грає Сандра Гюллер, — один з найтитулованіших артфільмів цього року і згадується в більшості списків найкращих фільмів. Його шлях почався на Каннському кінофестивалі, де він виборов «Золоту пальмову гілку». А наприкінці року стрічка отримала ще три нагороди Європейської кіноакадемії, відомої як європейський «Оскар». Там «Анатомію падіння» назвали найкращим фільмом року, Жустін Тріє відзначили за найкращу режисуру, а Сандра Гюллер стала найкращою акторкою.
Крім того, фільм номінували на «Золотий глобус» у трьох категоріях. І попереду — старт оскарівських перегонів, на яких медіа також прогнозують акторську номінацію для Сандри.
Одночасно з «Анатомією падіння» в Каннах показали ще один фестивальний хіт — «Зону інтересів» Джонатана Глейзера. У цьому фільмі Сандра теж зіграла одну з ключових ролей. Вона постає перед глядачем як Гедвіг Гесс — дружина коменданта Аушвіца Рудольфа Гесса, що живе неподалік від концтабору. Його родина уникає всього, що відбувається за огорожею. Режисер таким чином показує, як люди можуть звикнути до жахів, посталих не без їхньої участі.
Стрічка виборола гран-прі Канн. Це друга щодо значущості нагорода фестивалю після «Золотої пальмової гілки». А ще картина здобула приз міжнародної федерації преси Fipressi та премію за саундтрек і звук, над якими звукорежисер Джонні Берні працював кілька років.
Обидві ролі Сандри Гюллер у цих фільмах ще дужче утвердили її як одну з провідних акторок не лише Німеччини, а й усієї Європи. І хоч стрічки знімали з інтервалом у півтора року, їхні релізи на кінофестивалі та в кінопрокаті вдало підкреслили, як акторка вміє працювати в різних жанрах з абсолютно різними персонажами.
Кар’єра
Сандра Гюллер почала зніматися ще 1998 року в короткометражках, але першу помітну й відразу головну роль дістала 2006 року в стрічці «Реквієм». В основі фільму — реальні події, що трапилися зі студенткою Аннелізою Міхель. Вона хворіла на епілепсію, проте її батьки разом зі священником намагалися «вигнати з неї диявола». Після десятків сеансів такого «виганяння» дівчина померла від виснаження організму.
Кінокритикиня Жунетт Кастуліс із The New York Times уже тоді зауважила талант Гюллер, назвавши її гру «врівноваженим балансом між дивовижним фізичним перфомансом та інтимним натуралістичним стилем».
Зрештою, «Реквієм» не набув такої популярності, як стрічка з Сандрою «Тоні Ердманн», що вийшла за 10 років. Поміж цими фільмами Сандра час від часу грала невеликі ролі в німецьких, данських, австрійських і британських фільмах. «Тоні Ердманн» режисерки Марен Аде все ж перевів Сандру в категорію головних європейських кінозірок.
У фільмі «Тоні Ердманн» Сандра грає заклопотану дочку, яка працює у сфері консалтингу і не може порозумітися з батьком-диваком. Її тато обожнює розіграші та пранки, тому раз по раз знущається з дочки, у якої не вистачає ні сил, ні нервів, ні часу, щоб відповісти йому взаємністю.
Цю картину так полюбили критики, що у 2016 році про неї говорили скрізь, на всіх можливих кінофестивалях. Заносилося навіть на появу потенційного ремейку в Голлівуді, і на роль батька хотіли взяти Джека Ніколсона, який тоді вже був на пенсії, а на роль дочки претендувала зірка Saturday Night Love Крістен Віг. Утім, далі чуток ця історія не пішла.
Через два роки після «Тоні Ердманна» Гюллер зіграла тиху та спокійну Маріон у фільмі Томаса Штубера «Між рядами». Стрічка поєднала її з іншою зіркою німецького кіно — Францом Роговським. Сюжет нібито буденний: поміж поличок у супермаркеті двоє трохи незграбних героїв закохуються одне в одного. Але завдяки потужним акторським роботам це кіно виходить значно цікавішим за будь-який звичайний ромком. Тодішній успіх фільму все ж таки припав більше на Роговського, адже він мав багато більше екранного часу й на його персонажі тримався фільм.
Можливо, тому Гюллер через два роки різко змінює професію і випускає мініальбом Be your own Prince. На сайті Інституту Гете в рецензії на цю платівку написано: «Серед своїх прекрасно оркестрованих наративів про природу Сандра Гюллер змінюється між епізодами акустичного сну в стилі лоуфай і швидкою реальністю з суворою мелодією. Як і в акторській кар’єрі, вона рухається в різні боки».
2023 рік — рік Гюллер
З виходом «Анатомії падіння» та «Зони інтересів» статус Сандри Гюллер точно змінився. Відтепер з її фотографією виходять заголовки на The Hollywood Reporter — «Акторка року. Знак питання». Або на Vanity Fair — «Сандра Гюллер обережно ступає в центр уваги». Чи на Deutsche Welle — «Німецька зірка Сандри Гююлер сяє від Європи до Лос-Анджелеса». Але чому медіа так багато пишуть про неї? Це можна зрозуміти хоч би з її перфомансу в «Анатомії падіння».
Вона грає письменницю, яка після загибелі чоловіка залишається із сином, що має вади зору. Однак саме смерть коханого стає центром усіх подій фільму, адже у його вбивстві підозрюють її. Підозр до її алібі додає нещасливе подружнє життя, її інакшість (Сандра грає німкеню, що живе у Франції) та ще безліч зачіпок, від яких глядач не може відірватися. Режисерка Жустін Тріє так побудувала наратив, що навіть під час знімання й після нього не сказала Гюллер про те, чи дійсно її персонаж убив чоловіка.
Акторський діапазон Сандри помітили й кінокритики, що хвалять її як у «Зоні інтересів», так і в «Анатомії падіння». Ось що пише про неї у фільмі Жустін Тріє кінокритик Пітер Бредшоу з The Guardian: «Спокійна безпосередність Гюллер як акторки — це те, що надає фільмові текстури, змісту та емоційної сили. Вона закріплює цю безпосередність у доступній реальності. Ми як глядачі, певна річ, співчуваємо їй, і все ж Тріє показує нам, що її героїня здатна на прозору брехню — таку брехню, яка майже заслуговує на довіру, бо Гюллер сама собою правдоподібна. Чоловіки з її оточення здаються надміру емоційними — емоційнішими, ніж вона. І це дивно, адже їй загрожує термін у в’язниці».
А ось що каже кінокритик Джон Фрош з The Hollywood Reporter: «Гюллер випромінює гострий інтелект, але завдяки незначним змінам тону та виразу змушує вас задуматися, чи головна героїня трохи пом’якшує враження про себе в суді та поза ним, граючи в ту гру, в яку їй треба грати, і воднораз усвідомлюючи, що́ на кону. Акторка також знаходить осердя справжньої вразливості персонажа: вона, хоч і вільно розмовляє англійською та французькою, все ще, як зауважує сама, аутсайдерка у Франції, нездатна розповісти про себе рідною мовою».
Інтерв’ю DTF Magazine з Сандрою Гюллер
Про Сандру Гюллер досі пишуть багато добрих слів, а проте краще, ніж вона про себе, не скаже ніхто. Ми записали з нею бліцінтерв’ю, в якому поговорили і про роль в «Анатомії падіння», і про її героїню в «Зоні інтересів».
— Сандро, цей подкаст зорієнтований на українську аудиторію. Ми хочемо більше розповісти про німецьке кіно й познайомити українців з його героями. Як би ви описали сучасний німецький кінематограф? Що робить його унікальним для вас?
— Це завжди змушує мене почуватись амбасадоркою чогось… амбасадоркою чогось неприйнятного для мене. Будь-яке кіно унікальне. Ні, я не вірю в національну форму кіно. Не думаю, що таке є. В Німеччині, звісно ж, були різні школи, навіть трохи відомі, — наприклад, Берлінська школа та інші. Але я вважаю, що наш кінематографічний ландшафт дуже різноманітний. Від найлегшої комедії до над важких політичних фільмів. Це може бути що завгодно. Європейське кіно, на моє переконання, також досить різноманітне. Нещодавно я була на врученні європейської кінопремії, де відчула, що́ таке щастя і що ми маємо у світі кіно так багато красивих і сильних, але різних голосів. Ще раз підкреслюю: мені не подобається говорити про німецьке чи яке інше національне кіно.
— В одному з інтерв’ю ви згадали, що в Німеччині дуже сильна акторська спільнота, і мені хотілося б дізнатися про неї більше. У чому це виявляється?
— Є профспілка — як, напевно, в кожній країні. Я не дуже добре обізнана в цьому. Але іноді профспілка допомагає нам розв’язувати певні проблеми. Це, звичайно ж, нечисленна спільнота, відверто кажучи. Майже всі одне одного знають. А ще коли ти граєш у театрі, то дуже пов’язаний з багатьма людьми, бо Німеччина не така вже й велика країна.
— На що ви звертаєте увагу, вибираючи роль? Якою має бути ваша героїня?
— Насамперед я не думаю про героїнь. Вони для мене люди. Іноді персонажів, яких я граю, описують словом складні. Але я завжди відчуваю, що всі в моєму оточенні складні. Кожна людина по-своєму складна, має дуже різні шари і складну історію, а іноді навіть історію батьків, бабусь і дідусів, яку треба носити з собою. Словом, що менше простоти в людині, то вона мені цікавіша. Таких ролей, мабуть, я й шукаю.
— Цього року випущено два різні фільми, які, крім усього іншого, порушують питання ідентичності. В «Анатомії падіння» ви граєте німкеню, яка мало говорить німецькою. Здається, у вас навіть немає реплік німецькою. Але це, по-моєму, важлива риса, що підкреслює відстороненість героїні від навколишніх подій. Як ви вивчали й обговорювали свого персонажа з режисеркою?
— Коли я отримала сценарій від Жустін, то було ясно, чого вона хоче. І річ не тільки в тому, вбила моя героїня свого чоловіка чи ні. Тут більше йдеться про проєкції, які щодо неї матиме аудиторія, і про те, як вони змінюватимуться з кожною крихтою інформації, отримуваною від неї чи про неї.
Жустін описала це так: що більше знаєш про героїню, то менше в тебе виходить її описати й ти дужче заплутуєшся. Я не можу пригадати всіх подробиць, які ми обговорювали, але підготовка була здебільшого пов’язана з франкомовною частиною. Я провела багато часу зі своїм учителем французької мови. Здається, майже три місяці. Щоб відчути себе хоч трохи вільнішою у французькій мові. Не зовсім, певна річ, вільно, адже у фільмі мова моєї героїні має розвиватися. Спочатку вона говорить французькою не дуже добре, а потім виступає в суді так, що її розуміють. Тож я пройшла базову мовну підготовку. Було й кілька зустрічей з Майло Мачадо-Грейнером, який грає сина Семюела, і всіма іншими акторами — неперевершеними в цьому фільмі. Нам хотілося з’ясувати, якими будуть ті кіностосунки. Оцим, мабуть, ми здебільшого й переймалися.
— Другий фільм, «Зона інтересів», розповідає зовсім іншу історію. У своїх інтерв’ю ви говорили про небажання німців зображати нацистів — зі зрозумілих причин. Ви також сказали, що сценарій вам видався хорошим і справді привабив вас до цієї історії. Та я б волів дізнатися докладніше, що́ вас зацікавило в цьому персонажі?
— Гадаю, це якесь непорозуміння. Сценарій дійсно добрий. Але мене переконав не сценарій. То були інші моменти, яких додали Джонатан і його команда. Зокрема, вибір операторської роботи Лукаша Жала: десять прихованих камер у будинку під час знімання; рішення про те, що ми зніматимемо поряд з Освенцимом — за 100 метрів від колишнього табору; пошиті для фільму костюми; дискусії про репрезентацію фашизму та фашистів, про те, наскільки це складно й наскільки неправильно все можуть зрозуміти… А ще питання про те, як це можливо, що люди так живуть. Ну й, звичайно, звук, над яким працював Джонні Берн. Навряд чи я зможу все перерахувати…
Тож рішення про створення двох фільмів, візуального й звукового, прихилило мене до сценарію. У певному розумінні це не драматичний сценарій, бо він просто показує нудне й безглузде життя тих людей. І якби не перелічені моменти, то це, очевидно, було б не для мене. Щиро кажучи, мені не було цікаво грати свого персонажа. Гедвіг Гесс — це та, про кого я не хочу знати як про людину. Вона більше символ. Гра її персонажа — частина дослідження, яке провели Джонатан і його команда.
— Чи відчуваєте ви якийсь тиск часу й контексту, коли граєте історично відтвореного персонажа?
— Ні, я не думаю, що це має значення. А ще ми не намагалися зробити біографічний фільм, тож я не відтворювала її. Гадаю, я зобразила те, що думаю про неї, а не саму її.
— Чи замислюєтеся ви про реакцію глядачів, коли граєте в таких фільмах?
— Завжди. Ми дуже багато думали про неї, про те, що нам можуть аплодувати, так би мовити, з неправильного боку. Є люди, які полюбляють фетишизувати фашизм. Їм напевно, хотілося б бачити, як ті персонажі гуляють у їхньому садку. Але, гадаю, все, що відбувається в цьому фільмі на інших рівнях, на рівні звуку та відчуттів, які виникають у вас, коли ви переглядаєте стрічку, — це те, що годі відібрати. Ми повсякчас зважали на аудиторію, поки працювали.
— У чому, на вашу думку, успіх «Анатомії падіння» та «Зони інтересу»? Ви самі аналізували це?
— Я не займаюся зв’язками з громадськістю, а тому не можу говорити на цю тему. Не знаю. Відчуваю, що персонажі цих стрічок говорять універсальною мовою, яка підходить кожному. Вони розмовляють про те, що може в якусь мить життя торкнутися кожного. Напевно, всі у світі знають про Голокост. І дехто, на мою думку, питає себе: як це сталося? І як зробити так, щоб не пережити цього знову, не допустити, щоб це повторилося? Гадаю, Джонатан зняв сильний антивоєнний та антифашистський фільм. Це справді важливо — і особисто для мене, і для багатьох інших.
Що ж до «Анатомії падіння», то деякі люди мали або мають такі стосунки, мають сім’ї — словом, проживають сучасне життя. Хоч у фільмі, як на мене, не було численних подробиць, як усе відбувається насправді. Грета Лі сказала колись, що закоханість і спільне життя завжди показують на екрані, з одного боку, як щось дуже легке, таке, що людям завиграшки, а з другого — як драму без з’ясування глядачам її причин. Думаю, що фільм «Анатомії падіння» саме такий. І саме цим він може зацікавити багатьох глядачів. Ми відчуваємо це, коли розмовляємо з людьми, які бачили стрічку.
— А чи вас саму вабить кар’єра в Голлівуді?
— Я живу в Лейпцигу, я німецька акторка — тому, гадаю, моє основне робоче місце тут. Але Голлівуд, звісно ж, не може не вабити, бо там є неймовірні режисери, з якими я б хотіла зустрітися.
— Чи є якийсь режисер або актор, з яким ви хотіли б попрацювати, і чому?
— У мене їх багато, але я ніколи не скажу, хто саме, бо відчуваю, що це обмежить мене. Хочу, щоб у людей лишалося місце для фантазії. Тож я краще промовчу.
— Це розумна відповідь, адже навколо багато можливостей. Як ви гадаєте, на кого з німецьких акторів варто звернути увагу нашим слухачам, що тільки-но починають знайомитися з німецьким кіно? Які стрічки ви б їм порекомендували?
— Я просто велика шанувальниця Берлінської школи, тому ви можете звернути увагу на таких людей, як Ангела Шанелець. Цікавими, на мою думку, є й Марен Аде, Марія Шрадер, Ніколетт Кребітц, а також актори: Ніна Госс, Август Діль та багато інших.
