«Учительська» Ількера Чатака ввійшла до п’ятірки найкращих міжнародних фільмів, що змагатимуться за «Оскар-2024». Це драма про вчительку-ідеалістку, яка в пошуках правди опиняється в центрі психологічної війни, одна проти всіх. 8 лютого фільм виходить в обмежений український прокат. Напередодні прем’єри режисер Ількер Чатак і виконавиця головної ролі Леоні Бенеш (серіал «Корона» від Netflix, «Біла стрічка» Міхаеля Ганеке) стали спеціальними гостями другого епізоду подкасту про нове німецьке кіно, який ми записуємо з «Артхаус Трафік» і German Films.
Говоримо про сучасне німецьке кіно, інцидент з реального життя, з якого постала «Учительська», мотивацію головної героїні, а також про те, як Леоні здобула головну роль і кого з голлівудських акторок вона та Чатак бачили в головній ролі в американському римейку. А ще просимо назвати героїв кількох німецьких фільмів, які точно варто подивитись.
Підписуйтеся на подкаст «Нове німецьке кіно» на зручних для вас платформах — Apple Podcasts, Spotify, Google Подкасти та SoundCloud — щоб не пропустити новий епізод. І не забувайте ставити оцінки.
Епізод II. Соціальні експерименти та інтерв’ю з номінантом на «Оскар-2024» від Німеччини
Цей епізод складається з двох умовних частин. У першій ми розповідаємо про явище соціального експерименту, властиве німецькому кіно, і згадуємо культові німецькі фільми 2000-х років. Зокрема, «Експеримент» Олівера Гіршбіґеля, «Біжи, Лоло, біжи» Тома Тіквера, «Життя інших» Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка тощо. Цю частину ви можете послухати лише в аудіоверсії подкасту.
А в другій частині у фокусі вже безпосередньо драма «Учительська», яка органічно показує соціальний експеримент у дії. У цьому матеріалі ви можете прочитати дещо скорочену текстову розшифровку розмови.
Коротко про «Учительську»
У фільмі йдеться про польку Карлу Новак, яка переїхала в Берлін і почала викладати в німецькій школі. Усе змінюється, коли завдяки камері з ноутбука їй вдається дізнатися, хто саме краде гроші в учительській. Щоправда, це розслідування призводить до конфлікту, з доносами та скандалами, а також загрозою звільнення вже для Карли. Вона опиняється одна проти батьків, колег, учнів і системи освіти загалом.
— Я хотів би розпочати подкаст питанням про німецьке кіно загалом. Як ви можете описати його своїми словами?
Леоні: Я хочу передати це питання Ількеру, бо я мало знаюся на цьому. Насправді я дуже мало обізнана про німецьке кіно.
Ількер: Німецьке кіно… Дуже складно узагальнити цілу галузь. Коли я думаю про німецьке кіно, то згадую різні фільми, згадую великих авторів, як-от Вім Вендерс, Крістіан Петцольд, Марен Аде або Фатіх Акін. Але я також згадую всі ці треш-комедії, які ніхто не дивиться у світовому прокаті. Вони збирають велику аудиторію, принаймні тут у Німеччині.
Тому я думаю, що люди дуже поспішають, коли справа доходить до критики німецьких фільмів. І люди постійно кажуть: «Німецькі фільми такі погані». Але я не думаю, що це так.
Якщо придивитися, то можна знайти кілька дійсно чудових шедеврів. А якщо говорити про міжнародне сприйняття німецького кіно, то здебільшого, звичайно, це нацистські історії та війна.
Едвард Берґер зняв торік чудовий фільм «На Західному фронті без змін», знов-таки пов’язаний з німецькою спадщиною. І всі ці великі фільми, які проходять весь шлях до «Оскара»… Зокрема «Бункер» Олівера Гіршбіґеля… Всі вони певною мірою пов’язані з минулим. Але я сподіваюся, що ми зможемо викликати інтерес до німецьких фільмів без потреби розповідати нацистські історії.
— То ж з якими темами найчастіше працює німецьке кіно?
Леоні: Я думаю, що Ількер щойно підсумував, що це дуже дивна комбінація. З одного боку, у Німеччині дуже популярні романтичні комедії, а з іншого — багато фільмів, які стосуються німецької історії, НДР та нацистського часу. Мені здається, що домінують саме ці теми.
Ількер: Я теж так думаю. НДР і нацизм… Щороку виходить щонайменше один чи два фільми, присвячені цим темам. І це те, що, на мою думку, викликає міжнародний інтерес до цих історій.
І є одна дуже цікава річ: в історіях про Голокост у Німеччині завжди здебільшого розповідають про борців за свободу, ніби кажучи, що не всі німці були такими. Але от, наприклад, про фільм «Зона інтересів» Джонатана Ґлейзера, наш продюсер сказав: «Я б залюбки подивився, як його знімали в Німеччині».
Я думаю, німці намагаються розібратися з минулим, формуючи його сприйняття. Наприклад, формується наратив про те, що «не всі ми були нацистами».
— Ваш фільм «Учительська» увійшов до шортлиста претендентів на «Оскар». Не можу не спитати, як оцінюєте свої шанси на перемогу чи хоча б на номінацію (розмова записувалась до оголошення номінантів. — Прим. DTF Magazine)?
Ількер: Шанси математично дуже зрозумілі. Це 33%.
— Чому 33?
Ількер: Тому що є 15 фільмів, і п’ять з них буде номіновано.
— Цілком логічно. Я знаю, що ви писали цей фільм не самотужки, а як виникла його ідея? Як ви писали сценарій?
Ількер: Так, я писав сценарій разом з Йоханнесом Данкером. Це мій гарний друг, якого я знаю ще зі школи. Ми продовжували дружити і після школи. Під час однієї з наших відпусток ми просто розмовляли про один інцидент, який трапився з нами у шкільні роки. І це була одна з найперших сцен фільму: три вчителі заходять до класу та обшукують учнів. А потім ми подумали, що це може стати гарним початком для сюжету.
— В одному інтерв’ю я читав, що Леоні з самого початку була закріплена як головна акторка цього фільму. Леоні, як проходив кастинг?
Леоні: Так, я проходила кастинг. Я не знала, що вони мали мою фотографію до того моменту, коли ми почали проводити співбесіду.
Але цей проєкт потрапив до мене на стіл завдяки кастинг-директору Сімоні Бер та Олександрі Монтаг. Сімона Бер, на жаль, минулого року пішла з життя, і вона провела мій перший кастинг, коли мені було ще 17. Щоразу, коли ти отримував сценарій від Сімони, це означало, що на тебе чекає щось цікаве. Так було й тоді.
Я самостійно зняла себе на відео. Сцену допиту я знімала зі своєю сусідкою. Це ще були ковідні часи, тож декорацій було небагато. Все дуже скромно. А моя сусідка — не лише моя найкраща подруга. Вона ще й архітекторка, і іноді вона була змушена грати дванадцятьох дітей, щоб допомогти мені з роллю.
Отже, ми зняли цю сцену, а потім мали проби у зумі з Міхаелем Кламмером, який грає вчителя Томаса Лібенверда. І він вже пройшов кастинг. А потім Ількер подзвонив мені і запитав, чи не хочу я взяти участь з ним у цьому проєкті. І я, звичайно ж, погодилася.
— У вас вийшло знову актувалізувати тему школи. Чому історія про цей взаємозв’язок вчителя та учня така актуальна у світі? І чому цей фільм буде зрозумілий у багатьох країнах?
Леоні: Ну, я вважаю, в цьому є щось. Ми всі ходили до школи так чи інакше. Отже, кожному з нас є з чим зв’язати себе в цьому контексті. Ми всі пам’ятаємо, принаймні більшість з нас пам’ятає, як це — бути частиною класу. І я думаю, те, що робить цей фільм успішним у світі, — це те, як він написаний.
Я думаю, що це коментар до нашої нинішньої культури дебатів, до того, як персонажі неправильно розуміють одне одного і кожен хоче мати рацію. А насправді ніхто не комунікує.
Ількер: Так, я думаю, школа — це те, з чим кожен може бути пов’язаний. І у школі незалежно від того, чи ходили ви до неї, чи у вас є діти, які ходять туди, існують давні стосунки між учителями та учнями. І так було, мабуть, у всі часи існування людства. І тепер вони розвиваються.
Я думаю, що робота вчителя стала набагато складнішою за останні кілька років з розвитком цифрових медіа, комунікацій і соціальних мереж. У наші дні виконувати цю роботу набагато важче, і вона не оплачується належним чином. Умови, в яких вони працюють, не найкращі. Тому я сподіваюся, що цей фільм зможе привернути увагу до роботи вчителів.
— Карла за сюжетом полька і це цікавий вибір. Вона не розмовляє польською у школі, хоча добре нею володіє. Я думаю, що це відбувається із двох причин: вона не хоче викликати підозри в цій спільноті і водночас хоче злитися з нею. Чому ви зробили її саме полькою?
Ількер: У нас була дискусія. Спочатку ми обговорювали, чи має вона бути туркенею, чи темношкірою тощо. Але я також дуже хотів працювати саме з Леоні. Тож я прочитав роман, авторкою якого є німецько-польська письменниця Маргарете Штоковська. І це була книжка, що справді надихала. Я відчув, що Карла — це Маргарете Штоковська, а Маргарете — полька. Тож ми сказали: «Так, зробімо її полькою». У Німеччині багато упереджень щодо поляків, наприклад що вони крадуть. І з огляду на це ми також подумали, що, можливо, це добре відповідає ситуації.
Леоні: Так. Це дуже відповідає темі.
— Я також прочитав в одному з ваших інтерв’ю, що Ількер зробив комплімент Леоні, що її обличчя може описати все, що глядачі мають знати про її персонажку. Леоні, як ви може описати вашу героїню?
Леоні: Ну, я знаю про Карлу не більше, ніж ви, як глядач. Усе, що я знаю, знаєте і ви. Я не знаю, як вона живе, чи є в неї дерев’яна підлога, які в неї меблі у квартирі. Але мене це не хвилює, бо в цьому фільмі це правильно. Я вважаю, що ви дізнаєтеся про персонажа з того, що він робить і як поводиться, а не з того, чи є в нього кішка або собака. І сценарій настільки чудовий, що мені не треба знати нічого більше.
Пам’ятаю, коли ми з Ількером вирушили на нашу першу прогулянку, він якось повернувся до мене і запитав: «Ти не проти, щоб ми ніколи не ходили додому і не бачили нічого з її особистого життя?» І я пам’ятаю, як відповіла: «О, чорт, я й не збиралася».
Тому що я не думала про це, тому що в сценарії не було чогось такого, чого б мені не вистачало і через що я б не розуміла, що з цим робити. Не було відсутнього інгредієнта.
— Коли я подивився фільм, я поспілкувався з іншими глядачами, і в них виникало питання: після стількох стресових ситуацій, що сталися з Карлою? Особливо після такої ненависті до неї з боку вчителів. Чи залишається вона в школі, коли у фіналі з’являються титри?
Леоні: Я не знаю. Але з огляду на те, як її описали до цього моменту, вона, ймовірно, повернеться на роботу. Втім, я не впевнена. Можливо, в якийсь момент вона перетвориться на дуже озлоблену стару вчительку-дракона. А може вона залишиться такою до кінця своїх днів. Не знаю.
Ількер: А ви що думаєте?
— Я думаю, вона залишиться, бо під час цього злочину у вчительській сталося багато всього. І в неї є сильне бажання просто виправити будь-яку помилку та конфлікт, а не уникати їх. Так вона проявляється як особистість у фільмі.
Ількер: Так і є.
— Тобто так? Ви вважаєте, що вона залишилась би?
Ількер: Я думаю, вона досить вперта, і, будучи такою впертою, вона не збирається йти.
— А звідси друге запитання — чи не думали ви зняти продовження цього фільму?
Ількер: Звісно, щодня про це думаю (сміється) Ні, звісно, ні. Ніііі. Камоон! Дайте мені перепочити з усіма цими сиквелами.
Леоні: Чому всі постійно знімають сиквели?
Ількер: Ніби фільми — це корова, яку треба доїти, доки молоко не скінчиться. Ні, ні, бляха, ні. Але ремейк. Я б хотів побачити ремейк одного прекрасного дня.
— У межах голлівудської системи хто грав би головну роль? І чи були б ви режисером?
Леоні: Зендая
Ількер: Так, Зендея.
Леоні: Ти будеш режисером?
Ількер: Ні. Я не збираюся знову знімати той самий фільм. Я не Міхаель Ганеке. Ні, я маю на увазі, що було б чудово якось побачити ремейк, бо, звичайно, я заробив би грошей, просто продавши це. Але в іншому — ні приквелу, ні сиквелу, нічого.
— Давайте трохи не про фільм, тому що я знаю, що Ількер у кіноіндустрії з 2005 року. І цікаво дізнатися, як змінився кінематографічний ландшафт за ці 20 років. І взагалі, чи він змінився?
Ількер: Звісно. Знімати кіно стало набагато складніше. Бо з’явилося набагато більше невпевненості, і це теж можна зрозуміти, бо люди більше не ходять до кінотеатрів, як раніше. Тож наш фільм вже мав успіх, зібравши 250 тисяч глядачів, тобто людей, які заплатили за квиток у кінотеатрі. І це вже успіх.
Якби повернутися на п’ять-шість років тому, то це було б удвічі більше. Це було б 500 чи навіть 700. І продюсерам дуже важко зробити фільм, який справді збере касу. Ось чому в цій сфері бізнесу відбулися зміни.
Щодо кінематографа, то подібне відбувається у всьому світі. Я думаю, що тематичних та актуальних речей, проблем, які порушуються, стало набагато більше. Ви бачите набагато більше історій про різноманітність. Ми маємо фільми, які відповідають певному духу часу.
І водночас я відчуваю тугу за нестаріючими історіями.
І я сподіваюся, що нам вдалося зробити фільм, який ніби поза часом і не вписується в жодні рамки. Я вважаю, що фільм сучасний, але водночас сподіваюся, що він поза часом.
Іноді можна побачити фільми, що відповідають певній моді в кінематографі. І я думаю, що це змінилося чи, можливо, так було завжди, але сьогодні вже важко узагальнити.
— Коли я переглядав фільмографію Леоні, то побачив багато телевізійних проєктів, які виробляються спільно з Америкою, з Британією, як-от «Корона», і мені захотілося дізнатися більше про те, у чому різниця між виробництвом та зніманням в іншій країні та в Німеччині?
Леоні: Я вважаю, що будь-яке виробництво завжди відрізняється від інших незалежно від країни. Вони завжди унікальні, бо все зводиться до людей, які це роблять. Це трохи схоже на класну кімнату. Вона ніколи не буває однаковою. Це залежить від того, хто там сидить і хто вчитель.
Причина, через яку я поїхала до Лондона вивчати акторську майстерність, і причина, через яку я зацікавлена в роботі над міжнародними проєктами, полягає в тому, що на британських та американських майданчиках я знаходжу певний рівень професіоналізму, якого мені іноді не вистачає на німецьких майданчиках.
Однак це не стосується всіх німецьких знімань. У фільмі «Учительська» був один з найкращих знімальних майданчиків, на яких я коли-небудь була, як щодо ком’юніті, так і щодо професіоналізму. Але він був маленьким. Там не було багато грошей, тому важко узагальнювати.
Єдине, що я можу сказати, — мені більше подобається працювати з акторами з Великої Британії, ніж із Німеччини. Не завжди, але здебільшого це так, бо я вважаю, що там мені є чого навчитися.
— І наостанок попрошу вас порекомендувати декілька фільмів. Що б ви порадили подивитися нашим слухачам? Можливо, три найкращі фільми.
Ількер: Я не знаю. Мені дуже сподобався цьогорічний фільм Крістіана Петцольда.
Леоні: Так, мені також.
Ількер: Він називається «Червоне небо» (Afire, 2023). Мені також сподобався «Сонце і бетон» (Sonne und Beton, 2023)
Леоні: Ще розмови «Розмови про погоду» ((Talking about the Weather, 2022)
Ількер: Так, точно. Це фільм режисерки Інніки Пінске. Хороший фільм. Його показували позаминулого року в Берліні. І «Сонце і бетон», про який я вже згадував, — це фільм Давіда Внендта.
Леоні: О, так. Я згодна
Ількер: Мені він дуже подобається. Так. Ну, я не знаю. Якщо ви просите три, то це три.
— Цікаво, що в цьому подкасті ніхто не говорить про свої фільми.
Ількер: О, звісно. Перший фільм — це наш фільм, другий — теж. А третій фільм може бути будь-яким. Але перші два фільми наші. Ви маєте переглянути знову.
