Загублені в дюнах: Чому 4 великих режисери не змогли подужати екранізацію «Дюни»

«Дюна» Дені Вільньова, перша частина якої має вийти наприкінці цього року, — далеко не перша спроба екранізувати роман Френка Герберта. Одна з них перетворилася на історію про чи не найлегендарніший незнятий фільм, інша, на диво, мало відома широкому загалу, а третю — стрічку Девіда Лінча 1984-го — критики називають не цілком вдалою, і навіть сам режисер не хоче про неї згадувати.

У різний час «Дюну» вважали такою, яку неможливо екранізувати, і навіть проклятою книжкою, але канадець Вільньов уже в «Тому, хто біжить по лезу 2049» показав, що вміє робити неможливе. DTF Magazine розповідає історію «Дюни» в кіно й розмірковує про те, яким може вийти фільм Вільньова.


📚

Та сама книжка

1963 року в 4-му випуску 72-го номера американського журналу Analog, який публікує фантастику, вийшла перша з трьох частин роману «Світ Дюни» Френка Герберта. Розширена й перероблена, згодом вона стане першою частиною роману «Дюна».

Герберт отримає більше ніж 20 відмов від видавництв, поки 1965-го Chilton Books у Канаді не погодиться опублікувати його роман, запропонувавши аванс 7,5 тис. доларів США. Герберт погодився, і «Дюна» стала першим художнім твором, який опублікувало видавництво Chilton Books, — доти їхній каталог складався переважно з інструкцій щодо ремонту автомобілів.

1966-го роман здобув обидві головні американські літературні премії з фантастики — «Г’юґо» (голосують читачі) і «Неб’юлу» (голосують письменники). І на кінець 1960-х «Дюна» — уже всесвітньо відомий роман з мільйонними тиражами. Очевидно, що до нього став придивлятися Голлівуд.


1.

Девід Лін

Орієнтовно 1971 року Артур Пі Джейкобс, голлівудський продюсер, відомий за успішною фантастичною франшизою «Планета мавп», купив права на екранізацію «Дюни». На пост режисера розглядали Девіда Ліна, бюджет фільму оцінювали в межах 15 млн доларів США, а почати знімати планували 1974-го.

Вибір Ліна був по-своєму примітний. Пік його слави припав на першу половину 1960-х, саме на кінець епохи старого Голлівуду, який роздуло до непомірних бюджетів і гігантських за тривалістю фільмів. І саме Лін був одним з богів епічних полотен. З 1957 по 1970 роки він зняв чотири фільми, кожен із середнім хронометражем 3 год 18 хв і середнім бюджетом 11 млн доларів США, які сукупно здобули 21 премію «Оскар».

Продюсер Пі Джейкобс явно бачив у «Дюні» масштабні битви на тлі пустельних антуражів, а не складну й трохи дивну фантастику, насичену політикою, ідеями месіанства та наркотиками, що змінюють свідомість.

Судячи з усього, «Дюна» Джейкобса — Ліна здавалася застарілою ще до початку роботи над стрічкою, хоча й цей проєкт міг би вийти по-своєму цікавим. Але 27 червня 1973-го Джейкобс помер від серцевого нападу, і проєкт так і не стали реалізовувати.


2.

Алехандро Ходоровський

«Дюна» чилійця Алехандро Ходоровського — один з найзнаменитіших незнятих фільмів в історії кіно. Сам тільки список учасників має легкий галюциногенний ефект, який змушує подумати, що він занадто хороший, щоб бути правдою. Жан Жиро (Мебіус), Кріс Фосс і Ганс Рюді Ґиґер як дизайнери реальності у фільмі, Сальвадор Далі в ролі імператора галактики, Орсон Веллс — барон Владіміра Гарконнена, Мік Джаґґер у ролі Фейд-Раута й Ґлоріа Свенсон — преподобна матір Могіам у жіночій спільноті «Бене Ґессеріт», що має у світі «Дюни» велике значення. Музику мали написати Pink Floyd і Magma.

Фільм планували почати з довгого кадру, у якому втілювалися б усі досягнення кінофантастики, а закінчити загальним просвітленням і перетворенням пустельної планети Арракіс, де розгортаються події, на квітучий рай.

Иллюстрация Криса Фосса, которую использовали в афише фильма «„Дюна” Ходоровски»

Якою могла б стати «Дюна» від Ходоровського, можна припустити за двома його попередніми фільмами — «Кріт» (1970 р.) і «Свята гора» (1973 р.). Його стрічки — це щось на кшталт шаманських камлань, сюрреалістичних священнодіянь і брутальних ритуалів псевдорелігійного спрямування.

Більшою мірою це стосується «Святої гори», де натхнений успіхом «Крота» й достатньою кількістю грошей (на знімання їх йому дав особисто Джон Леннон) Ходоровський робив усе, що хотів. Картина в результаті вийшла культовою, але абсолютно божевільною.

Трейлер фильма «Священная гора» Ходоровски
Раскадровка фильма «Дюна»

Ходоровський був ідеальним для атмосфери кінця 1960-х — початку 1970-х років, коли змішалося все: ЛСД, маоїзм, йога, карти Таро, алхімія, рухи, що проголошували повернення до землі й простого життя, і бажання змінити світ.

Фільми Ходоровського дивилися і міські інтелектуали, які шукали розширення свідомості, і відвідувачі нічних сеансів у ґрайндгаузних кінотеатрах, де зазвичай показували експлуатаційні стрічки з кровиськом та оголенням. У його кінокартинах кожен міг знайти щось до душі. Але «Дюна» вийшла б ще одним фільмом режисера — не більше.

Поширенню легенди під назвою «„Дюна“ Ходоровського» посприяв вихід однойменної документальної стрічки Френка Павича 2013 року, де Ходоровський та інші учасники тих подій барвисто й досить докладно розповідають про те, якою могла б вийти «Дюна». Хоча частину того, що розповідає Алехандро Ходоровський, явно слід ділити на десять і взагалі сприймати не дуже буквально (він професійний трикстер і містифікатор). А ось про те, чому проєкт, у який уже було вкладено 2 млн доларів США, розвалився, фільм Павича розповідає досить невиразно.

Річ у тім, що французькі продюсери стрічки не потягнули б увесь її бюджет, який оцінювали в 10—15 млн доларів США. Тому разом з уже створеним дизайном майбутнього фільму й готовим розкадруванням сценарію продюсери намагалися його продати голлівудським студіям. Для останніх «Дюна» була цікавим проєктом, але проблема в тім, що й без того дивний Ходоровський справді зібрався змінювати світ і знімати кіно довжиною 10—14 год, тому навіть не думав про скорочення хронометражу.

Кадр из документального фильма «„Дюна” Ходоровски» (2014)
Ханс Руди Гигер и его работы для «Дюны» Ходоровски

У якомусь сенсі цей проєкт був приречений від самого початку. Сьогодні в нас немає «Дюни», але є ще одна велика легенда від Ходоровського, який рідко доводив свої проєкти до втілення, але коли знімав, то робив фільми, які справді вражали й часто шокували. «Дюна», яку він так і не зняв, у певному сенсі найліпша його картина, оскільки вона існує тільки в нашій уяві, а отже, ідеальна.


3.

Рідлі Скотт

Так уже вийшло, що «Дюна» раз у раз потрапляла в руки то формених божевільних, яких світ називав візіонерами, то, навпаки, дуже тверезих і скрупульозних режисерів, що вже стали брендами, з якими асоціювався якісний продукт. Що вважати якістю в кіно, сказати складно, але стосовно Рідлі Скотта про це міркувати легше.

Його найкращі фільми змінювали правила гри в мейнстримі й установлювали нові візуальні стандарти. Уперше це сталося з «Чужим». Саме в статусі його режисера Рідлі ввійшов 1979-го в проєкт екранізації «Дюни», яким тепер займався знаменитий продюсер Діно Де Лаурентіс, що викупив права на екранізацію «Дюни» двома роками раніше.

Рідлі Скотт попрацював над проєктом майже рік — з 1979-го по 1980-й. За цей час він устиг залучити до нього Ганса Ґіґера, який працював як з Рідлі над «Чужим», так і з Ходоровським над його версією «Дюни».

У наявності було два сценарії майбутнього фільму. Один написав автор книжки Френк Герберт на замовлення Лаурентіса ще 1978 року, а другий — Руді Вурлітцер, якого найняв сам Скотт. Сценарій авторства Вурлітцера подобався Рідлі, але, за чутками, самого Герберта довів мало не до сказу: той вважав його занадто спрощеним. До того ж Вурлітцер захопився ідеєю кровозмішувального зв’язку головного героя Пола Атрейдеса і його матері й зробив Алію саме їхньою дитиною, що теж автора книжки явно не потішило.

Хоч як захоплювали Рідлі багатющі можливості «Дюни» в сенсі створення цілих світів, 1980-го він пішов з проєкту. Він розумів, що «Дюна» відбере в нього щонайменше два з половиною роки життя:

«У мене не було сил братися за це, бо, поки я готував цей проєкт, мій брат Френк помер від раку. Це мене приголомшило. Тож я пішов до Діно й сказав, що він може робити зі сценарієм „Дюни“ все, що захоче».


4.

Девід Лінч

Перша знята екранізація «Дюни» Френка Герберта вважається двічі невдалою — і як екранізація книжки, і як фільм Девіда Лінча. Водночас «Дюну» 1984-го важко назвати поганою стрічкою. Правильніше було б сказати так: «Дюна» Лінча — поранений фільм режисера, що наткнувся на бульдозер, яким стали продюсери Діно Де Лаурентіс і його дочка Раффаелла.

Кадр из фильма «Дюна» Дэвида Линча

Лінч пішов на компроміси вже на самому початку роботи над проєктом і дав себе зламати. Наприкінці роботи над фільмом увесь знятий матеріал здавався йому жахливим, а сам він захворів.

Пізніше режисер зізнався, що навіть не пам’ятає, як закінчував стрічку. Стан Лінча був очевидним і для акторів, що можна побачити в невеликому аматорському фільмі актриси Шон Янґ під час знімання «Дюни».

Кадр из фильма “Дюна” Дэвида Линча

У «Дюні» справді видно наслідки рішень продюсерів перетворити фільм на типовий комерційний блокбастер. Узяти хоча б той факт, що з п’ятигодинної робочої версії та тригодинної Лінча фільм урізали до 137 хв, для чого довелося дознімати й озвучувати деякі сцени, стискаючи їх за допомогою закадрових пояснень.

Сам процес укорочення фільму Лінч теж не контролював. Він утратив право фінального монтажу. І хоча режисер відгукувався про батька й доньку Лаурентісів досить тепло, поза сумнівом, у фіналі роботи над проєктом він сприймав цю парочку як стерв’ятників, що роздирають на шматки його творіння.

«Дюна» з приблизно 40 млн бюджету провалилася в прокаті, зібравши трохи більше ніж 30 млн доларів США. (А з витратами на промо її вартість, за чутками, сягала 75 млн.)

Але навіть у такому пошматованому й спотвореному варіанті це фільм Лінча. «Дюна» однаково гідна подиву, насичена типовими лінчевськими образами стрічка й навряд чи заслуговує епітетів на кшталт «потворна мішанина» та «найгірший фільм року», якими свого часу її нагороджували відомі критики. У наші дні до фільму ставляться краще й визнають, що, попри великі недоліки, це не провальна екранізація, а кіно, у якому видно як Герберта, так і Лінча.

Сам же Лінч у свіжому інтерв’ю, відповідаючи на запитання журналіста, сказав, що в нього нульовий інтерес до «Дюни» Вільньова, і повторив: «„Дюна“ завдала мені страждань. Це не та стрічка, яку я хотів зробити. Її окремі частини мені дуже подобаються, але я вважаю це повним провалом».


?

Дені Вільньов

До фільму Вільньова спроби підняти вагу під назвою «Дюна» ставалися двічі. Уперше — на телебаченні, де 2000 року вийшов мінісеріал за романом Герберта. Удруге — у студії Paramount, якій належали права на екранізацію роману наприкінці 2000-х. Режисером їхньої «Дюни» спочатку мав стати Пітер Берґ («Глибоководний горизонт», «Уцілілий»), а потім — П’єр Морель («13-й район», «З Парижа з любов’ю»). З огляду на репутацію обох можна сказати, що й тут «Дюну» спіткала та сама доля: на зміну божевільному автору зі своїм баченням прийшов міцний солдат індустрії, готовий екранізувати «Дюну» відповідно до всіх вимог студії.

Здавалося б, Вільньов мав стати черговим «божевільним автором», який узявся за екранізацію «Дюни», але на ділі все виявилося не зовсім так.

У Голлівуді Дені Вільньов став людиною-брендом з нового покоління режисерів, які вміють отримувати масштабні проєкти з величезними бюджетами, не забуваючи про художній бік кінопроцесу. Це голлівудські автори нового типу, які ніколи не кажуть «я зняв». Вони кажуть «ми зняли».

Він знову отримав великий бюджет, а згідно з інтерв’ю акторів, що грали у фільмі (наприклад, Стеллана Скарсґарда), ухвалення рішень було в руках не людей у піджаках, а режисера.

«Дюна» й Дені Вільньов одразу стали ідеально гармонійною парою. Із сучасних режисерів ніхто не здається настільки відповідним світу цього роману. І поки що всі ходи Вільньова теж свідчили на його користь.

Однією з перших новин стосовно проєкту на чолі з Вільньовим стала інформація, що це буде не один, а два фільми. Ідея розділити екранізацію на дві частини виникла ще в Рідлі Скотта. Тоді вона здавалася незвично новою, та й сам проєкт у результаті не склався.

За останні 20 років виходи закінчених творів частинами стали в кіно нормою, а «Дюна» — складний і великий роман, його неможливо засунути у 2,5 год сучасного великобюджетного блокбастера. Та й сам Вільньов зізнається, що підписався на проєкт тільки за умови двох фільмів. І вже заздалегідь можна сказати, що це було правильним рішенням.

Дом Атрейдесов. Один из первых кадров «Дюны» Дени Вильнёва 

Очікування від «Дюни» Вільньова загалом такі, що фільм має догодити всім. Вони ґрунтуються, звичайно, не на перших опублікованих кадрах, за якими можна припустити тільки те, що стрічка відчайдушно боїться видатися кітчевою й може, врешті-решт, виявитися приглушено реалістичною. Можливо, це продиктовано тим, що Вільньов навмисно хотів відійти від лінчевської естетики «Дюни», але, найімовірніше, він просто дотримувався свого бачення світу Герберта.

Головна запорука успіху майбутньої «Дюни» — сам Вільньов.

Не так одноосібний автор, як фільтр, що просіватиме ідеї всієї команди фільму. Минулого разу він зробив це бездоганно в «Тому, хто біжить по лезу 2049» — великому й складному проєкті, після якого заявив, що братися відразу після цього за ще один такий самий не хотів би. Але в підсумку взявся за ще більший — «Дюну», дата релізу якої, 18 грудня, залишається одним з небагатьох оазисів сталості 2020 року, коли скасовують або переносять майже все.


Следите за DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter и Telegram

Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake