Маріупольський режисер Олександр Суровцов провів у блокаді 22 дні. За цей час він втратив батька та дім. Вирвашись з Маріуполя, Олександр поїхав в Івано-Франківську область, де працює над фільмом Without Inspiration. Щоб підтримати режисера і його родину, український стримінг Takflix випустив трилогію «Маріупольський феномен» (перегляд безкоштовний, але в описі можна перерахувати кошти на PayPal або картку ПриватБанку — Прим. DTF Magazine).
У експериментальних стрічках Суровцова грає дружина, син і він сам, хоча і зізнається, що йому хочеться знімати професійних акторів, а серед тем — онтологія, пошук себе та скорбота за близькими людьми.
В інтерв’ю DTF Magazine Олександр згадує про пережиті дні в блокаді, втечу з міста, окремі настрої Маріуполя та готовність до осмислення пережитої війни в майбутніх фільмах
— Чому ти обрав кіно для висловлення ідей та свого світогляду?
— Якось випадково вийшло. Я дивився фільми Нового Голлівуду. «Таксист» — мій улюблений фільм у юності, потім у 15 або 16 років побачив Тарковського в «Аргументі кіно» [телепередача на 1+1» про авторське кіно. — Прим. DTF Magazine]. Він на мене справив враження — насамперед, як візуальна поезія, а знімати я почав випадково.
Ми мали культурну «Платформу ТЮ» [арт-платформа в Маріуполі, які об’єднала людей навколо культурних ініціатив під час війни на Сході України. — Прим. DTF Magazine]. Вона б і зараз була, якби не повномасштабне вторгнення. Там познайомився із Сашком Протягом — незалежним режисером, який побачив мої відео на смартфоні й сказав, що мені треба дати камеру і спробувати. Я знімав на заводі та в місті і так назнімав на 8 годин. То й стало моєю антологією.
Я все життя хотів щось робити в якомусь напрямі, але нерішучість та нелідерські властивості мого характеру не давали рухатися: встановити програму Premier, навчитися монтувати, взяти камеру та навчитися знімати. У мене немає базових знань у кіно.
— Ти пішов знімати з «Платформою ТЮ». А чи здатні такі культурні ініціативи протидіяти російській агресії?
Якщо брати глобально, то протидіяти російській агресії можна вдаривши по москві або максимально розбивши її. Так, це дійде до Європи, які не чули обстрілів і не бачили трупів.
З війною треба працювати лише війною.
Культурні ініціативи з одного боку працюють, але щоб зупинити війну, крім військових дій нічого не врятує.
— У фільмі «Онтологія» твій персонаж дивиться український випуск новин, але пізніше — радянський фільм «Золоте теля». На твою думку, який контент найбільше споживають мешканці міста: український чи російський?
— Не можу сказати про контент, але можу про людей. Більша частина — ватники. Коли ми втікали з Маріуполя до Бердянська, зустріли біженців-маріупольців. Там всі за рашку, вони думають, що ми воюємо з «Азовцями». Якщо російських каналів немає, то люди можуть отримувати інформацію в онлайн-кінотеатрах або в інтернеті. Були популярні сайти «руская весна» та «новоросії». І найпопулярніший — телеканал «росія 24». Усі ці Соловйови та Попови.
Є ватники агресивні та ті, які мовчать, але вони не проти росії. Ми завжди дивувалися, що коли почало херачити, люди говорили, що Зеленський — поганий, на нас нападають наші ж, але ми звинувачуємо у війні росію тощо. Все це лунає у головах людей.
— Як ви зрозуміли, що російські війська увійшли в місто?
— Мені треба було вставати на роботу. Дружина Юля сказала, що відправила сина до школи, а потім звідти зателефонував класний керівник і сказав, що зараз війна і щоб син Сеня висаджувався на будь-якій зупинці. Дружина прибігла в істериці, що почалася війна, а мені ще хотілося поспати, бо на роботу було на 10. Я нічого не зрозумів і спитав: «Яка війна? Навіщо ти будиш мене?»
За 2-3 дні до вторгнення обстріли посилилися. Якщо раніше їх були чути рідко, то останнім часом вони посилювалися здебільшого у бік Широкиного. Я взяв телефон, погуглив і зрозумів, що по всій Україні обстріли. Мене це ввело в ступор, зателефонував шефу і спитав, чи варто йти на роботу. Він відповів жартома: «Якщо хочеш — йди». Але куди йти?
Почалася війна. Найближчі два-три тижні ми не могли повірити, що це відбувається. Це було максимальне відторгнення реальності. Цей пиздець таки стався і прийшов до твоєї хати.
Так і сталося. Був приліт у мій будинок і ходили російські уєбани, які виносили все підряд.
Ми сиділи в телефонах до болю в голові, доки був зв’язок. Шукали, лазили, читали щось і чули постійні вибухи.
— Розкажіть, як вам вдалося виїхати.
— Ми виїхали 18-го березня, а перед цим пішли за водою і зрозуміли, що зв’язок недалеко від нас. Ми пішли спробувати зателефонувати й на перехресті зустріли чувака, біля якого збиралися машини. Я запитав, чи їдуть люди. Він сказав, що хоче виїхати, але боїться. Він був сам, у машині нікого не було. Я спитав, чи можна поїхати з ним і скільки це коштуватиме. Він відповів, що ніскільки.
Ми домовилися, що будемо втрьох і ще сусідка з маленькою дитиною. Він погодився, хоча я сумнівався, бо до цього я питав про максимальну кількість людей. За гроші та без грошей ніхто не брав. Люди забирали речі, документи чи їхали напівпорожніми, але людей не брали. Ми перевзулися і він сказав, що сьогодні пізно їхати, краще завтра. І тому ми вже потім поїхали до Бердянська.
Водій виявився ватним. Він боявся, що будуть українські блокпости та заберуть його машину. Коли ми виїхали, всі блокпости були російські, тобто місто було оточене. Ми доїхали до Бердянська, де 5 днів прожили у міському Палаці культури напроти Міськради. Туди рашисти одного разу підвозили гуманітарку. Постійно чергували військові, щоби не було провокацій. І ми жили в маленькому спортзалі серед ватників, які розповідали різну маячню.
У Бердянську, по суті, не працювали евакуаційні автобуси. Хто перший прийшов і довідався, що автобуси приїхали, той і встигав на них. Жодних списків не було, тому була справжня війна за них. Коли я вийшов на перекур, то запитав дівчину-сусідку про виїзд і дізнався, що є водій, який везе за 1000 грн з особи з Бердянська до Запоріжжя. Саша Протяг залишив нам 100 євро та 1000 доларів. І ми за ці 100 євро доїхали до Запоріжжя. Я дуже переживав, бо було понад 22 блокпоста, перевіряли татуювання, фотки, месенджери. Я почистив усе до перевірки. У мене не було жодних інцидентів, щоб когось били, але перевірки та огляди були.
— Як багато людей із твого оточення поїхало?
— Останнім часом я мало з ким спілкувався. З віком друзів дедалі менше або їх взагалі немає. З тих, кого я хоч якось знаю, більша частина виїхала. Один чувак загинув на районі — прилетіло. У Юлі померла бабуся — снаряд прилетів двічі. У мене запив батько і помер. Поховали у дворі. Мертвих багато в Маріуполі – всюди могили.
— Тобі доводилося когось спонукати поїхати з міста?
— Переконувати – ні. Хтось хотів поїхати, а хтось — ні. Ми поїхали в останній момент, коли до нашого будинку прилетіло. А сенс, якщо людина не хоче? Є люди, які не хотіли їхати до останнього, чекали, коли все заспокоїться. Не у всіх є можливість виїхати фінансово, не всі мають друзів, які можуть прихистити. Через це люди хотіли залишитися вдома, або як ватніки — чекати на «рускій мір».
Тоді й зараз я думав, що найголовніше — зберегти життя і ми його зберегли, а для старшого покоління — це дім. Тому вони не хочуть їхати.
— Твої фільми показують життя в Маріуполі досить буденним та безподієвим. Як би ти схарактеризував його для себе?
— Останні чотири роки місто все-таки з подіями. Як мінімум воно почало відроджуватися. При колишньому мері нічого не робилося і розкрадалося. Зараз відреставрували підстанцію, зробили фастфуди, човни на прокат, з’явився зручний міський транспорт. У Маріуполі також була філармонія, мав відкритися музей науки, школи реставрували. Місто почало бути схожим на цивілізацію. Біля Драмтеатру – BMX, скейти, ролики. Я можу чогось не врахувати та не сказати, бо я цим не дуже цікавлюся.
Коли я приїхав до Бердянська, то з’явилося з чим порівнювати. Не те, що культурних ініціатив, а молоді немає.
Тільки в Івано-Франківську умовно відчув Маріуполь — коли ходить молодь, катаються на скейтах, немає відчуття війни.
Так, я не пережив якихось страшних речей, хоча бачив, як прилітає і потрапляв під обстріл, але поки це не відчуєш, то не розумітимеш, що це таке. І тебе не тригеритимуть грім, блискавка, якісь удари, коли голову від них притискаєш.
— Крім вас, місто ще фільмувала Зоя Лактіонова з України та покійний Мантас Кведаравічюс з Литви. Що кінематографічного ти знаходиш для себе в Маріуполі?
— Злиття та еклектика хвилі. У нас на пляжі проходять залізні колії, є підвіз металу та вугілля. Ми маємо дуже брудний міський пляж. По ньому проходиш і чорні ноги стають через п’ять хвилин через мазуту й вугілля. А ось пляж за портом – великий та чистий. Там є кафешки, надувні «банани» і всілякі дрібні розваги.
Це заводи біля моря. Ідеш туди, там начебто є цікаве місце — наполовину єбеня, наполовину рибальські містки. І тут же біля заводу все галасує, гримить, летить брудний смог. Це також і різні люди — випукле бидло та молоді цікаві люди, які хочуть розвинути місто. Якщо у них не виходить, вони їдуть.
Є ще старий Маріуполь, будь-які єбеня, кручі біля моря, де Юля у фільмі «Цілковита незнайомка» стоїть. Злиття цих штук — моє улюблене. Маріуполь — рідне місто, яке я почав цінувати й любити, тільки коли залишив його.
— Чи готовий осмислити побачене у Маріуполі в кіно?
— На 100% поки що ні. Я втратив будинок, батька, Юля втратила бабусю. Ще невідомо, де моя мати. Вона з сусідами вийшла, але потім залишилася і захворіла. Вони залишили її, а самі пішли. Зв’язку з нею немає вже понад місяць. Я втратив усе. Від колишнього життя в мене один рюкзак та одна сумка.
Якщо робити повноцінне кіно, то потрібен бюджет, якихось людей залучати, щоб вони грали свою роль. Мені набридло знімати своїх родичів: дружину та дитину. Хотілося б, щоб це робили люди, які вміють. Актори-початківці, продакшн, опрацьований сценарій.
Я не до кінця міг ще все усвідомити, поговорити з собою. Панічні атаки, пригнічене почуття, різні новини приходять із дому. Згодом над цим можна подумати.
