Кліповість мислення, соціальні мережі та нові технології часто не дають глядачеві можливості звернути увагу на щось нове — особливо в документальному кіно. До цього додалась і війна в Україні, яка хоч і привернула увагу світу до країни, але й забрала в людей право на комфортне життя. Це право забрали й у героїв українського документального кіно, які не були помітними, поки на них не навели об’єктив камери.
DTF Magazine зібрав шість фільмів, які встановлюють справедливість і показують тих людей в Україні, що потребують більше уваги до себе.
Цей матеріал продовжує серію спеціальних подій в МОТ, в межах яких ми показуємо кіно, яке фіксує час та знайомить з його героями, які часто залишаються в тіні. Що та коли дивитись в МОТ, дізнавайтесь в телеграм-каналі DTF Magazine або на сайті артпросторі в розділі «Календар подій»
«Подорожні», 2005
режисер Ігор Стрембицький
Перші лауреати «Золотої пальмової гілки» від України Ігор Стрембицький і Наталія Конончук зняли короткий метр про самотніх бабусь і дідусів, які раніше працювали акторами та акторками. Старі люди доживають останні роки в Будинку ветеранів та психологічному диспансері, поки автори фільму знімають їх на чорно-білу плівку.
З мінімальним бюджетом у 15 000 гривень Стрембицькому вдалося створити чесний і щемкий образ працівників кіно та театру, залишених на узбіччі. Показ у Каннах з їхнім наголосом на соціальному кіно лише підкреслив, що кінофестивалі зацікавлені в подібних історіях (безвідносно до країни, де відбуваються події). Але, на жаль, «Подорожні» не дали можливості його режисерові повноцінно розкритися в професії. Наступного року вийшли ледве помітні «Уроки німецької», а 2017 року «Вівчарі», яких знімали під формат віртуальної реальності.
«Чорнобильські бабусі», 2016
режисерки Голлі Морріс та Енн Боґарт
Одна з найболючіших тем в історії України — Чорнобиль — теж знаходить своє вираження в кіно, і не лише в українському. Американки Голлі Морріс, яка раніше фільмувала складну долю жінок в Ірані, Індії та на Кубі, і продюсерка та журналістка Енн Боґарт знімають історію трьох бабусь у Зоні відчуження. Мешканці Чорнобильського району Ганна, Валентина та Марія розповідають, як їм живеться в самотності та ізоляції від цивілізованого світу.
Під американською оптикою не цураються використовувати відео сталкерів, фокусуватися на інших персонажах і наголошувати на дивності вибору — жити у відчуженні. Утім, в українському контексті сюжет зрозуміліший, адже жінки не хочуть покидати рідний дім. Так, це найтоксичніше місце на планеті (як каже постер), але для бабусь це життя в мирі з природою та собою. На Takflix стрічку можна переглянути з англійськими та українськими субтитрами.
«Українські шерифи», 2016
режисер Роман Бондарчук
Село Стара Збруївка Херсонської області у фільмі Романа Бондарчука ввібрала в себе всі характеристики України: коли на дворі коїться біда, а правосуддя безсильне, то його у свої руки беруть місцеві. Двоє друзів Віктор і Володимир перетворюється на шерифів свого села, а разом з тим виконують і функції соціальної служби. Стрічка складається з їхніх «виходів» на роботу, що перемішують у собі комедію та трагедію українського села.
Уже після знімань фільму Віктора та Володимира обрали депутатами до сільської ради, а з початком повномасштабного вторгнення Віктор провів у російському полоні кілька тижнів. Трагічна історія не скасовує сміливості головних героїв, які вирішили взяти відповідальність на себе. Тому це кіно досить добре ілюструє те, що волонтерство — це щось внутрішнє, притаманне багатьом українцям. Нехай воно й відображається у вигляді місцевої довоєнної тероборони.
«Віддалений гавкіт собак» / The distant barking of dogs, 2017
режисер Сімон Леренґ Вільмонт
Як зростати, якщо тебе виховує війна? Імовірно, таке питання ставив собі данський режисер Сімон Леренґ Вільмонт, коли знімав 10-літнього Олега та його бабусю в селі Гнутове біля лінії фронту. Крім гарних краєвидів, Донеччина дає іноземним кінематографістам порефлексувати на тему залишених українців на небезпечних територіях. І часто така рефлексія винагороджується потужною історією про втрачене дитинство.
«Віддалений гавкіт собак» здобув нагороду за «Найкращий дебют» на Амстердамському фестивалі документального кіно 2017 року, а через три роки й премію Пібоді. Але ціннішим є враження режисера від матеріалу, що знайшло своє продовження в «Будинку зі скалок», номінованому на «Оскар». У цьому можна переконатися, прочитавши нашу розмову з Вільмонтом.
«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», 2019
режисерка Надія Парфан
Працівники теплокомуненерго — не ті люди, про яких згадуєш з теплом, коли трапляється біда з опаленням вдома. Утім, це враження може змінитися після перегляду стрічки Надії Парфан, яка знайшла міцний колектив з цікавим хобі. Її герої співають у профспілковому хорі, але разом з тим отримують стрес на роботі, відпочивають, розкладаючи пасьянс на комп’ютері, і лагодять нескінченну кількість труб під час опалювального сезону.
Режисерка кумедно питає в синопсисі: «Чи зігріє холодну батарею українська народна пісня?» І на метафоричному рівні, звісно ж, хочеться відповісти ствердно. Ця документальна трагікомедія змушує із симпатією подивитися на «Івано-Франківськтеплокомуненерго» і, навіть якщо в його працівників не все виходить добре, вболівати за їхню можливість давати тепло.
«Нескінченність за Флоріаном», 2022
режисер Олексій Радинський
«Нескінченність за Флоріаном» розповідає про життя архітектора та його боротьбу із забудовниками, які планували перетворити «Летючу тарілку» на вхідну групу торгового центру Ocean Mall. У проєкті використовували фрагменти експериментальних авангардних фільмів Юр’єва 1970-х років, які раніше вважалися загубленими.
Світова прем’єра фільму відбулася на одному з найвпливовіших кінофестивалів світу — Роттердамському, а в Україні його вперше показали наприкінці того ж року на Docudays UA. Але головним тут може бути сама постать Юр’єва, якому не приділяли достатньо уваги за життя, але зацікавилися, коли знову заговорили про «тарілку». Більше про архітектора розповів режисер Олексій Радинський у нашому інтерв’ю.
