Останнім часом ім’я художниці Аліни Клейтман дедалі частіше пов’язують з українським квір-мистецтвом, хоча сама вона не любить такого виокремлення для ЛГБТК+ в артпросторі. Аліна працює з темами тілесності й робить це доволі провокаційно, особливо для непідготовленого глядача. Вона порушує питання жіночої сексуальності та позиції жінки в сучасному суспільстві й розглядає її як об’єкт. У портфоліо Клейтман уже деякий час простежується квір-напрям, а тепер допомагає молодим художникам працювати з ЛГТБТК+ тематикою.
Марія Глазунова спеціально для DTF Magazine поговорила з Аліною Клейтман про її проєкти, стереотипи та трансформацію поглядів, провокацію і підготовку до персональної виставки. І, звісно, про молодих українських художників, що працюють з темою ЛГБТК+
Аліна Клейтман
— українська художниця, яка працює з відеоартом та провокацією. Мала виставки в Україні та Європі. 2015 року стала переможницею другої Спеціальної премії PinchukArtCentre Prize за роботу «Супер А. Поголи своє серце», а 2018 року здобула Приз глядацьких симпатій PinchukArtCentre Prize за роботу «Спитай у мами». Навесні 2021 року отримала премію Women In Arts.
Народилася в Харкові, навчалася скульптури в Олександра Рідного, любов до сучасного мистецтва отримала від його сина — художника Миколи Рідного. Три роки провчилася в Московській школі фотографії й мультимедіа імені Родченка, там же почала створювати відеоарт.
Останні три роки вона сама навчає студентів відеоарту, а віднедавна в Аліни з’явилася нова іпостась — хрещена мама молодих ЛГБТК+ митців. Вона стала менторкою резиденції Coming Out of Isolation 2.0, де молоді художники працювали з темою ЛГБТК+, знімаючи відеоарт. Клейтман допомогла студентам побачити свої сторони та знайти інструменти для озвучення власного «я».
— Аліно, вітаю зі здобуттям нагороди Women In Arts. Її вручають «за актуальні професійні досягнення та суспільну активність упродовж попереднього року». Наскільки мені відомо, головним твоїм проєктом минулого року стала резиденція Coming Out of Isolation 2.0, де ти була менторкою.
— Так, для мене це був найбільш значущий проєкт. Тому що вперше у своєму житті я цілеспрямовано працювала з темою ЛГБТ і квір, можна сказати, професійно контактувала. У межах резиденції я провела трішки змінений власний курс із відеоарту, де звернула особливу увагу на квір- і ЛГБТ-тематики в цьому медіумі. Насправді відкрила для себе багато нового, що змінило мене й надихнуло на нові проєкти.
— У чому особливість роботи з відеоартом та відеоартом на ЛГБТ-тематику? Точніше ЛГБТК+, чи може правильно ЛГБТ і квір?
— Я насправді не дуже розуміюся на тому, як правильно казати. Мені цьому ще треба, мабуть, повчитися. Що стосується ЛГБТК+, то це зараз актуальна для мене тема. Я завжди працюю з власним досвідом, керуюся передусім тим, що зрозуміла, висновками, які зробила, образами, які мене відвідали. І наразі відчуваю, що квір-тематика — це саме те, що мені цікаве.
— Як так вийшло? Чи не пов’язано це з твоїм особистим життям, тим, що ти вже близько року зустрічаєшся з Даною Косміною?
— Цікавий момент: мене запросили на проєкт Coming Out of Isolation 2.0 до того, як я почала зустрічатися з Даною. Але реалізовувати його я почала, коли ми вже більш як пів року були разом, і я вже мала власний досвід зламу своїх же стереотипів.
— Тобто це була така психотерапевтична практика — побачити в собі стереотипи й кліше та ламати їх у власній роботі?
— У роботі — то, мабуть, другорядне. Насамперед я переживаю це у власному житті. Потім починаю занурюватися в тему глибше, вивчаючи досвід людей, які писали про це якісь роботи. І тільки після цього вже йде професійна діяльність.
— Твоя партнерка Дана Косміна започаткувала проєкт Dzherelo Art Space, в якому ти виступаєш як кураторка…
— Ми його ініціювали втрьох — Дана, я і Микита Кадан! У нас є навіть своя художня група «Сырая нора», яка виступає куратор цього простору.
— Ви ще десь працюєте з Даною разом, організовуєте спільні проєкти?
— Нещодавно для проєкту Саши Погребняк «Landscape as a monument» Дана розробляла сайт, а я — скульптуру Землі. А перед цим вона дуже вклалася в мій проєкт «Стара Товста Дівчинка» і робила там усі візуалізації.
— Навіщо потрібні такі резиденції, як Coming Out of Isolation 2.0, для художньої спільноти й суспільства зокрема?
— Для художньої спільноти вони створюють на певний час такий собі парник — безпечне середовище, насичене вітамінами й мінералами. У ньому люди вигадують проєкти, отримують багато корисної змістовної та образної інформації. Водночас знають, що вони цей проєкт точно реалізують, адже мають заздалегідь передбачений бюджет. У підсумку вони отримають якісно зроблені роботи, які потім зможуть використати для участі у фестивалях, виставити на продаж тощо. Це дуже хороше, але досить рідкісне явище в нашій країні.
А для суспільства таким чином створено незалежний контент. Люди, непідпорядковані зовнішнім вимогам і створили максимально щирий, чесний продукт і порушили дуже хворобливу тему, яка в Україні, та й, власне, скрізь стигматизована, — це питання камінґауту. Я особисто знаю, що ця резиденція дуже вплинула на життя людей.
— Ти готова розповісти, про кого саме говориш?
— Я готова розповісти про одну людину, що зважилася на камінґаут публічно. Це був Богдан Мороз — один з учасників перфомансу, що відбувся після резиденції Coming Out of Isolation 2.0. У Богдана доволі релігійні батьки, і після цього його навіть відлучили від церкви.
— Резиденція покликана боротися зі стереотипами. Мене особисто здивувало, що прем’єри проєктів відбувалися або на зустрічах регіональних осередків Прайдів, або на онлайн-сервісі Takflix. Чому так? Це ж заганяння себе в гето: не виходити на широку аудиторію, а ходити суто «до своїх».
— Маша, це зараз питання про просування проєкту. Ним опікується окрема людина, з власною комунікативною стратегією. На проєкті Coming Out of Isolation я була менторкою, до зони відповідальності якої належав курс із відеоарту з акцентом на ЛГБТК+, а також програма перфомансів.
Але так, я вважаю, що цю тему треба поширювати, робити доступнішою, намагатися знаходити слова й мову для більш широкої аудиторії. Хай не найбільшої, але намагатися, щоб вона була більш ширшою, ніж минулого разу.
— Хто ці люди, яких ти називаєш «не найбільшою аудиторією»? Хто найперший після художників? Хто все ще має упередження щодо ЛГБТК+?
— Я сама їх мала. Знаєш, часто буває, що людина толерантна, її не треба переконувати, що ЛГБТ — не хвороба, і не дефект, але в самій собі вона якісь речі блокує.
— Якщо не таємниця, які саме це були упередження? Можеш ними поділитися?
— Я можу і обов’язково це зроблю. Але в межах нової роботи. Для мене це найприродніший спосіб ділитися думками зі світом.
— Повернімося до проєкту Coming Out — це твоє дітище, з яким ти жила рік. Розкажи про найяскравіших учасників проєкту: хто був найсильнішим і чим тебе вразив?
— Некоректно казати, що хтось був сильний, а хтось — слабкий. Через те, що українське культурне поле доволі камерне, лише зазначу: серед учасників проєкту були люди, чиє бачення дуже близьке мені.
Передусім це Оксана АнтіГонна та її ігровий фільм «Прозора шкіра» з Микитою Каданом у головній ролі. Це історія про те, як я запросила Микиту на квір-вечірку Veselka і що відбувалося потім. Фільм складається з двох частин. У першій — Микита ріже себе, а в другій — показується частина вечірки. Цей фільм дуже близький мені — за стилем, візуальною мовою, художніми методами. Він так відкрито взаємодіяв зі мною. Музика, яку написав Гоша Бабанський, відіграла в цьому велику роль.
Також мені сподобався документальний фільм Олени Сіятковської «Ваша Мішель» — дуже легкий і красивий. Це історія про трансгендерну дівчину Мішель, яка в ранньому віці, ще в школі, вирішила змінити свою зовнішність. Автори фільму поїхали в її рідне село, взяли інтерв’ю в директора школи, вчителів, батьків. Цікаво споглядати, як зустрічаються ці два світи, як вони взаємодіють між собою. Це рідкісний приклад людини, яка так рано знайшла себе, зрозуміла та прийняла. І більш того, їй вдалося примирити із собою інших людей. Не всіх, але багатьох.
І, звісно, не можна не згадати про проєкт «Головна фортеця Січі» Євгена Коршунова. В основі фільму — реальна історія, як у Запоріжжі геї додали до назви своєї організації слово «Січ» і зробили «козацький» логотип. Про це навіть репортаж на телебаченні був, що й надихнув Євгена Коршунова на створення фільму. В образі головного отамана знявся Михайло Коптєв. Він же — автор усіх костюмів.
— Яка твоя роль у цих проєктах?
— Як менторка я показувала багато відеоарту та обговорювала з кожним учасником його ідею. Пропонувала рішення як з практичного боку, так і щодо концептуалізації ідеї.
«Можна сказати, що я гендер-квір»
— У фільмі Наді Парфан «Жінки, які грають в ігри» ти сказала: «Я розумію, що фізіологічно я жінка, і не хочу з цим розлучатися. Але це не моя самоідентифікація». Як ти себе ідентифікуєш тепер?
— Знаєш, в інстаграмі є поле, у якому ти пишеш, що ти собою являєш. У мене там написано «in».
— «In» типу як «в»? А що це означає?
— Like you inside some process, like you in life.
— Зараз вже розроблена термінологія: він, вона, вони тощо. Ти радше вона чи вони?
— Я не можу сказати що я — вони. Тому що я в певні відрізки часу почуваюся як «я — вона», але також як «я — він». Можна сказати, що я гендер-квір.
— Раніше своїми художніми практиками ти досліджувала жіночність та об’єктивацію жінки. Аліна Клейтман — художниця, яка вибирає образ і проживає його. Це в минулому? Чи ти тримаєшся цієї лінії й далі?
— Ці теми для мене все ще актуальні. Я знов і знов повертаюся до теми об’єктивації жіночого тіла. Але щоразу дивлюся на цю тему під іншим кутом.
Є багато стереотипів, частину яких я прожила, а частину — все ще проживаю. Ці стереотипи можуть стосуватися як мого власного досвіду, так і колективного несвідомого. Стереотипи — найживіша та найцікавіша матерія для моєї роботи.
— Дослідження жіночності й об’єктивації, як на тебе, належить до теми ЛГБТК+ чи все-таки це різні площини?
— Як на мене, це єдине ціле, тому що полягає в роботі зі стереотипами. Для мене ЛГБТК+ — це люди, які подолали стереотипи. Не всі, але якісь точно.
— Чи є в Україні квір-мистецтво як явище, течія?
— Звісно, є. Але мені здається, дуже шкідливо в контексті мистецтва акцентувати й вирізняти квір-мистецтво як таке. Точно так само, як будь-які хворобливі, стигматизовані в суспільстві теми. Як, наприклад, права жінок та їхня самоідентифікація. В критичних ситуаціях на цьому треба акцентувати окрему увагу. Але в моєму ідеальному світі мистецтво «на тему» не виокремлюється в якусь категорію.
— Ти вважаєш, що це заганяє художника в певну нішу?
— Звісно заганяє. Мало хто з художників працює з однією темою все життя. Художників, які мені подобаються, в цьому напрямку [ЛГБТК+] в Україні, не дуже багато. Але вони є — це Толік Бєлов, Оксана АнтіГонна. Також є молодий художник Саша «Киевское Чудо». У межах проєкту Coming Out він зробив серію наліпок «Усе це гейство».
— Твої художні практики можна схарактеризувати як провокаційні. Чому ти вибрала саме такий метод? Чи вважаєш його ефективним, щоб донести свій месседж?
— Коли мені кажуть, що мої методи провокаційні — я рада це чути. Вважаю, що провокаційне мистецтво — це добре. Але я собі таких цілей не ставлю. Моя мета — щоб було чесно й точно. Якщо ці дві характеристики досягнуто — все супер.
— Раніше про тебе говорили, що ти «Шальная императрица». Мені здається, ти змінилася з того часу.
— Так, я змінилася. Найцікавіша справа на Землі — це змінюватися.
Я більше не розриватимуся між «нормальним» і «ненормальним»
— Чотири роки тому наше з тобою інтерв’ю закінчувалося словами: «Я хочу побути нормальною людиною, навіть купила собі джинси». Тобі вдалося побути «нормальною людиною»?
— Вдалося. Я зрозуміла, що більше не розриватимуся між «нормальним» і «ненормальним». Це закінчений для мене діалог. Я більше ніколи не підлаштовуватимуся під «нормальне». Житиму своїм життям.
Але це був класний експеримент. Коли я говорила про цю «нормальність», мені ввижалося, що мистецтво — обман людей, треба робити об’єктивно корисні для них речі. Ця думка заволоділа мною, я повністю відійшла від самореалізації і потрапила в божевільну клітку стереотипів. Напівсвідомо в мені ввімкнувся антисценарій.
— Які стереотипи ти тепер проживаєш? Чи це неможливо відтрекати в режимі реального часу?
— Коли я починаю їх трекати, починається активний процес роботи — образної, творчої. Як, наприклад, тепер. Я готуюся до персональної виставки. Попередня була десь сім років тому якоїсь миті я вирішила, що ця практика не для мене, оскільки останній досвід персональної виставки був для мене дуже травматичним. І ось, після такої тривалої перерви я все-таки зважилася на це.
«Чому я займаюся мистецтвом?».
Я хотіла зрозуміти, наскільки це свідомий вибір
— Твоя робота дизайнеркою просторів у клубі на Кирилівській належить до «нормального періоду»?
— Ні, це було кілька років по тому. Я вже зробила низку художніх робіт, попрактикувала як художниця й знову повернулася до запитання: «Чому я займаюся мистецтвом?». Я хотіла зрозуміти, наскільки це свідомий вибір. Адже я своєму житті нічим іншим не займалася.
Мені хотілося пожити інакше, хотілося нових відчуттів. Досвід роботи на Кирилівській для мене дуже цінний, він неймовірно вчасно прийшов у моє життя. Там я робила тимчасові конструкції, які можна назвати інсталяціями. Під кожну вечірку нові, щоразу з нових матеріалів. Я навчилася там організованості, адже треба було зробити купу різних речей вчасно. Тож тепер мені набагато простіше втілювати власні проєкти.
— Чи можна сказати, що Кирилівська, не як робота, а як дозвілля — зробила тебе розкутішою та відкритішою?
— Це саме те місце, де можна отримати ці враження. Воно для цього й створене. Зараз я там не працюю, але ходжу доволі часто. Я рада, що в нас є таке місце.
— Важливе для спільноти ЛГБТК+?
— Саме так! На Кирилівській я відчуваю, що світ навколо мене такий «мульті», такий різний, такий багатонаціональний, з різними сексуальними орієнтаціями, різними гендерами. Для мене — це світ майбутнього. Дуже вільний світ.
