Х арківська артстудія шкіряних масок Bob Basset належить до тих українських проектів, тексти про яких зазвичай починають з переліку глобальних компаній і світових зірок, з якими їм довелося співпрацювати. У цьому випадку — Givenchy, Avril Lavigne, Slipknot, Metallica, Vice, Vogue, студія Рідлі Скотта та інші, не враховуючи локальні бренди. А сам спектр образів, утілених у масках, доволі широкий: від чумного лікаря і Ктулху до маски на підтримку свободи слова в Україні. Однак, попри унікальність і впізнаваність, Bob Basset і далі працює в майстерні-гаражі.
Співзасновник бренда Сергій Петров в інтерв’ю DTF Magazine розповідає про те, із чого починався Bob Basset, про пошуки шкіри на смітниках у 90-х, симбіоз моди й мистецтва та чому він залишається в Україні.
UPD (02.02.2020): Bob Basset створив маски для кліпу британця ZAYN, який знімали в Києві.
— У вас усе почалося в 1988 році, тобто ще за Радянського Союзу. Те, що надворі був «совок», який потроху розпадався, якось впливало на ті образи, які ви створювали?
— Звісно, впливало, тому що «совок» був абсурдом. Візьмемо хоча б доступність матеріалів: нічого не можна купити, але все можна дістати. Навіть шкіру — це був просто триндець. Ми діставали її тоді із дуже важкими зусиллями. Перша шкіра, з якою ми працювали, була зі звалища шкірзаводу. І це був повний, повний абсурд. У Радянському Союзі ти як громадянин не міг просто піти й купити собі листок шкіри. Одразу ти злочинець — шиєш собі взуття, і тебе треба терміново посадити в тюрму. Тому що нетрудові доходи і все таке. Але шкірзаводи існували, і в них були виробничі відходи. Справа в тому, що шкіряне виробництво фантасмагорично смердюче, дуже-дуже сильно.
І ось уяви — поле рідоти з відходів, по якому ми ходимо, шукаємо браковані листки шкіри й пакуємо їх у рюкзаки. Потім несемо, а з нас тече, просто фатальний пиздець! Ми намагаємось якось загортати це все в поліетиленові пакети, щоб залізти в громадський транспорт. Сідаємо в трамвай, із цими просякнутими смердючими рюкзаками, але щасливі — знайшли два-три листки шкіри.
— Це ж було нелегально?
— Ну звісно! По-перше, кругом бульдозери катаються, а по-друге — ми там не самі, там конкуренція. Це був єдиний можливий спосіб дістати хоч яку-небудь шкіру.
Можна було ще дістати шкіру для взуття, але вона жахлива, і я не люблю з нею працювати в принципі. Так ось — далі ми ці рюкзаки приносимо додому й висипаємо все у ванну. Усе вимочувалося, вимивалося, інколи додублювалося, щоб шкіра не загнивала, господи, якої тільки херні не було.
— Можеш згадати першу роботу, після якої ти подумав: ось це моє, цим я буду займатися?
— Це пізніше — десь 2002—2003 рік.
— А до того?
— Ну, це було круто — ніхто тоді таким не займався, крім нас. У 1991 році я собі зробив шкіряний обладунок — це так красиво, ні в кого нічого подібного немає, а я такий весь прекрасний. Мене тоді воєнрук задовбував: «Де твоя військова форма?». А я взяв і випендрився — одягнув шкіряний обладунок і в цих латах прийшов до нього.
— Тебе на Сабурову дачу (психіатрична лікарня у Харкові – прим. DTF Magazine) не відправили після цього?
— Ні, тоді вже Радянський Союз помирав. Думаю, якби це було у 1981—1983 роках, то мене точно б узяли під білі рученьки. Мої однокласники цю легенду своїм дітям і досі розказують — як одна людина може протистояти системі.
— А секс-шопи в 1990-х — це правда? Секс-лялька від Bob Basset — це, певно, стильно, й, мабуть, страшно?
— Лялька — ні. Ляльок не було. Лялька — це високотехнологічне виробництво, її не зробиш у гаражі. Ми думали про всі ці штуки, але потрібні дуже великі інвестиції, щоб у це бавитися, хоча б в експериментальній пластиці. Усі ці силікони, поліуретани, латекси — сьогодні все це досить великий світ, у якому треба бути добрим технологом.
— А що ви робили — дрібниці всілякі?
— Ми робили антураж… Як я розумію, ти питаєш, бо не стикався з БДСМ-культурою?
— Ні.
— Ну ось. Ми працювали зі шкірою, відповідно ми робили: наручники, портупеї, маски, напівмаски. Та ж наша маска коня — вона сприймається чітко й зрозуміло як фетиш-об’єкт. І для мільйонів людей у світі ця маска є цілком зрозумілим образом. Але ми почали сильно відрізнятися — ми робили по-іншому, не так, як було прийнято. Зараз я дивлюся на ретроспективу подій і бачу, що коли ми намагалися підігрувати системі, у нас ніколи нічого не виходило. Єдиний ефективний метод, який приносив результати, полягав у банальному: послідовно постійно генерувати щось своє.
— Я вперше побачив роботу Bob Basset у 2014 році. Це була маска з гумовим поліцейським кийком, утиснутим в обличчя. Як на мене, це була дуже точна ілюстрація тодішньої ситуації в країні. Якою була б маска, якби ти змайстрував її на прикладі сьогоднішнього суспільства?
— Хочу зауважити, що це був єдиний раз, коли я собі дозволив усвідомлене політичне висловлювання від імені Bob Basset. У мене є досвід роботи в політиці, зокрема в політичній консультації, і я розумію, із чого той світ складається. І ставати на чийсь бік… Я зараз маю на увазі внутрішню українську політику, це не стосується російської агресії проти України. Так ось, ставати на чийсь бік для мене є неприйнятним ні психологічно, ні морально. Цю маску потім хтось назвав маскою Майдану. Це був не я, моя ідея була пов’язана з журналістами. У той вечір, коли побили студентів, також побили багатьох журналістів. Близько 50 журналістів, раніше такого взагалі не було.
— Тобто це робота про свободу слова?
— Так, ідея була в тому, що кийок буквально розплескується обличчям, а крізь нього все одно проглядаються очі та рот. Так я відреагував на цю конкретну ситуацію, напевно тому, що в моєму житті дуже багато знайомих журналістів.
Щодо того, якою була б маска сьогодні, я не думав. Але давай спробуємо — я непоганий візуалізатор, давай подумаємо, чим сьогодні є Україна. Звісно, я б робив щось похідне від війни — частина маски була б сильно обшарпаною, але ми б розуміли, що ця обшарпаність потроху заростає.
Одна частина маски була б цілеспрямованою й зрозумілою — це був би спротив агресії, у якій перебуває країна. Я б виводив це через, можливо, ікло внизу. Або як елемент шраму, який заживає, або, навпаки, виразки, яка наростає. Не знаю, із цим би визначився в процесі роботи. Погляд: одне скло повинно бути затуманеним, брудним, інше — кришталево чистим.
— Твої маски, вони для галерей і мистецтва чи для подіуму й епатажу?
— Думаю, і для першого, й для другого. Є люди, які вважають, що мистецтво й моду можна розділити. З одного боку, дуже формально, я з ними погоджуюся, але, з іншого боку, розумію, що великий модельєр — це завжди художник. По-іншому просто не буває. Він дійсно повинен бути на гребені мистецтва та його можливостей.
Художник може собі дозволити «хочу — не хочу», а модельєр, якщо він хоче залишатися модельєром, він повинен їбашити, як проклятий.
До речі, це одна з тих причин, чому я намагаюся зараз відмежуватись від фешену — я не виживу в цьому темпі. Просто вдумайтеся, добрий модельєр повинен робити мінімум дві колекції на рік, а кожна колекція — це мінімум тридцять нових образів. І в них це виходить! У декого це виходить. Але з такою швидкістю працювати майже неможливо, без жорстких стимуляторів. А якщо жорсткі стимулятори — значить, швидко згориш і помреш.
— Як ти ставишся до тези, що мода почала експлуатувати мистецтво?
— Існує цілісна картина світу, і вона наповнена різними джерелами нашого сприйняття цього світу. Одним з гіперважливих для нас аспектів є те, як ми виглядаємо. А що таке мода? Це мистецтво перетворити себе, бути таким, яким ти подобаєшся собі й іншим людям. І завдяки моді багато чого з’явилося в мистецтві. Тому це речі часто взаємопов’язані, і в наш час важко говорити про експлуатацію мистецтва модою.
— Ти співпрацюєш з найрізноманітнішими людьми — від Slipknot до Ірини Білик. Маєш якісь внутрішні табу, з ким працювати не будеш, які б там гроші та пропозиції не були?
— Зрозуміло, перше і банальне — це політичні усілякі штуки, які я повинен відслідковувати. Тобто чи висловлює людина якісь свої переконання й позиції, які загрожують моєму життю. А я вважаю, що агресія проти України прямо загрожує моєму життю й життю моєї сім’ї. У тієї ж Ірини Білик був один переліт з Москви до Криму, щось таке. Але я особисто не вважаю, що коли громадянин України буває в Криму, то це проблема. Мене це завжди дивує — з одного боку кажемо, що Крим — це Україна, а з іншого — туди не можна їздити. Ви якось уже визначтеся. Як на мене, то громадяни України мають на це повне право.
Повторюся, що підтримка російської агресії для мене дуже чітко означає алгоритм: очікування снарядів у свій дім. А там мої діти, я не можу з таким змиритися. Ну, решта списку, з ким я працювати не буду, банальна: нацисти, канібали, педофіли й тому подібні речі.
— Хто купує твої роботи?
— Здебільшого це закордон. Але справа в тому, що ми не так багато продаємо цих предметів — п’ять, ну десять на місяць. І це можуть бути випадкові люди, які хочуть пограти в коней, а можуть бути артисти, яким маски потрібні для сцени. Те, що про нас знають у світі, дозволяє бути різнобічними. Наші предмети є різними, і для мене це дуже важливо. Але також вони є впізнаваними, дивишся на предмет — і розумієш: так це Bob Basset. Не треба шукати складне маркування чи щось подібне.
— Якщо більшість покупців не з України і, як ти кажеш, визнання вдома прийшло як відголосок визнання за кордоном, то чому ти залишаєшся тут?
— Найправдивіша відповідь — просто немає стільки грошей, щоб узяти й полетіти кудись. Bob Basset — це не тільки я, це також люди, з якими ми разом уже все життя. Це така сімейна історія.
— А якщо буде пропозиція перевезти всю команду, наприклад, до Парижа, майстерню дадуть?
— Тоді, напевно, можна думати. Справа в тому, що ми ніколи не позиціювали себе як українська студія чи харківська студія. У нас було завжди чітко й зрозуміло — планета Земля. Грубо кажучи, ми тут ніколи й не були особливо цікавими. Ні, безперечно, є тут кілька божевільних прихильників: один купив уже двадцять масок у нас. Але це виняток.
— Питання про конкурентів та послідовників. Ти часто стикаєшся із зухвалим копіюванням ваших робіт?
— Звісно, є люди, які роблять маски коней, протигази, маски чумних лікарів та всяке інше. Єдине, що нас відрізняє, — ми були першими. А вони після нас. Щодо послідовників — нас внаглу хрін скопіюєш. Через банальну причину — це дорого. У нас дуже висока собівартість. До речі, часто на собівартість і працюємо.
— Що найдивніше в тебе намагалися замовити?
— Це жахлива історія. Один чоловік хотів маску собаки для своєї жінки. У цій масці вона повинна була прожити півтора року, не знімаючи її. Гроші були потрібні, і я погодився, але згодом відмовився. Це ж неможливо — ну може й не помре, але фатальні зміни зі шкірою відбудуться. А волосся? Воно ж росте. Я поставив собі таку кількість ідіотських запитань. Як їй вижити? А їжа? А залишки їжі? А ще людина потребує сонячного світла.
— Замовник цих запитань собі не ставив?
— Та це щасливе сімейне подружжя. Там не йшлося про насилля. Вона була щаслива від цієї ідеї. Він був щасливий. Мені здається, якби вона померла в тій масці, то померла б щасливою. Насилля там не було, але я зрозумів, що не маю жодних моральних сил брати участь у цій історії.
— Ти вже декілька десятків років займаєшся своєю справою. У тебе є мета чи точка, у яку ти хочеш привести свій бренд?
— Так, мета в мене сформульована: абсолютна світова велич.
Читайте также:
- «Peace — это когда дома сидишь». Гамлет — про вуличне мистецтво, війну і Харків
- «Хочу отказаться от диких принтов». Яся Хоменко запускает новый бренд
- «Казалось, что меня ненавидели за эту модель»: Как об украинских джинсах заговорил весь мир
- Главный по косухам: Как украинский бренд D.F.F. переосмысливает кожанки
- Украинский бренд PELICAN: «Теперь много мастерских рюкзаков, но мало брендов»
- Али Саулиди: «Мой бренд никогда не будет только бизнес-проектом»
