У рубриці Meet DTF Magazine відкриває молодих українських художників, дизайнерів, фотографів та знайомить з представниками субкультур. Цього разу наш герой — львівський художник Sasha Pes, він же Олександр Приймак. Він працював над ілюстраціями до українських видань творів Бориса Віана та Вільяма Ґолдінґа, створив 20-метрову роботу «Львівське море», а також проект Vision на фестивалі don’t Take Fake
— Як ти почав малювати?
— Точно не згадаю. Я ще десь у несвідомому віці вирішив, що вмію і буду малювати, і відтоді не змінив думки. С — стабільність.
— У тебе дві художні освіти. Чому взагалі вирішив здобувати художню освіту, яку в Україні часто критикують?
— Я родом із Хмельницького, і будь-яка причина звідти звалити — це хороша причина. Тим більше, місцева дитяча художня школа — максимум творчої освіти, яку тобі могли запропонувати. Після дев’ятого класу я вступив до львівського художнього коледжу на скульптуру. Спочатку хотів на кераміку, але перед вступними якийсь добродій сказав батькам, що «малий ніби вміє щось, але на кераміку ніяк не поступить, бо всі місця вже викупили, а от на скульптуру ще є шанс». Пізніше зрозумів, що мені пощастило: виявилося, що лупити камінь або дерево — це радість!
Після коледжу пішов до академії на монументальний живопис, хотів навчитися чогось іншого. І вже після монументалки, в рамках плану «відкоси від армії з користю», я ще майже рік навчався на графічному дизайні — було весело, але вирішив, що з мене вже досить.
Думаю, я багато чого навчився, особливо в академії. По-моєму, деяких речей можна навчитися тільки там. Інша справа, що вся ця освіта загалом малоефективна й місцями совкова, але я не бачив тоді кращої альтернативи.
— Ти, до речі, як себе позиціонуєш — як вуличного художника, ілюстратора чи просто художника?
— У дитинстві я пройшов Diablo 2 майже усіма персонажами, мені подобалося, що в кожного свій стиль гри. У мене завжди була проблема, що я займаюся всім і одразу, та й результат надто різний за духом/стилем/матеріалом. Тому, щоб не було мішанини, як Олександр Приймак я проходжу за «серйозну» графіку, скульптуру, якісь концептуальні штуки, а Саша Пес — це ілюстрація, стріт-арт, мурали, фотографія, можливо, скоро ще й татухами займуся. Хоча суворого розподілу тут немає, я часто вагаюся, кому з них приписати авторство чергової роботи. Можна сказати, що це такий градієнт від одного полюса до іншого.
— Ти казав, що якось потрапив у стріт-арт, але був там ненадовго
— Трохи не так. У Хмельницькому з графіті та стріт-артом все дуже прикро, тому, переїхавши до Львова, я відкрив новий світ — тут із графіті все було дуже ок. Мені подобалося графіті за духом, але рідко за виконанням — якось я не вловлював тонкого змісту в постійному написанні свого імені. Пізніше я почав малювати сам, і метою було малювати так, ніби я ніколи ніякого графіті не бачив.
— А як з‘явився псевдонім Sasha Pes?
— Ще одна причина, чому я довго зволікав зі стріт-артом — я ніяк не міг придумати собі псевдонім, серйозно. Тому, щоби не мучитися, що я придумаю собі недостатньо кльовий нікнейм, я вирішив зробити хід конем і одразу назватись якось трохи по-дурному, заодно поіронізувати над усім цим вправлянням у крутості, характерним для графіті-тусовки. До цього я писав «P.S.», тобто ініціали від Pryimak Sasha плюс як post scriptum, і просто додав до них «Е». Й одразу зрозумів, що це воно, ще й кирилицею так само добре виходить — «ПЕС».
— Якою була твоя перша робота?
— Вперше я заробив гроші своєю творчістю у 12 років — намалював ілюстрації для книжечки-розмальовки із загадками, і коли їх видали, продав одній конторі цілий пакунок цих книжечок, 100 штук по гривні. 100 гривень, люті гроші. Одразу ж пішов і купив диск ТНМК «Пожежі Міста Вавілон» за 18 гривень. Розумна інвестиція. Якщо про графіті — першу велику стіну зробив у 2014-му. Це була перша спроба малювати стріт-арт як графічний дизайн або монументальний розпис.
— Що та хто впливали на твоє становлення як художника?
— Не можу пригадати, щоб якийсь художник вразив мене більше, ніж свого часу архітектори Тадао Андо та Сантьяго Калатрава. Зі свого першого великого замовлення я купив на Amazon за люті 150$ просто велетенську п’ятикілограмову книжку з роботами Калатрави.
Однаково надихаюсь усім підряд — музика, комікси, література, дизайн, технології. Мені важлива не так техніка чи стиль автора, як його загальний, концептуальний підхід до роботи. Завжди поважав і надихався японським мистецтвом, там не тільки кожна деталь має значення, а й сам процес її створення вже є мистецтвом. І окремим пунктом іде фламандський живопис — можу годинами втичити на одну картину, перевірено в музеї в Брюгге.
— Як ти визначився зі стилем, у якому працюєш?
— Я якраз і не визначився. Колись дуже парився з випрацюванням свого стилю, але вже забив. Просто малюєш свою найкращу роботу конкретно зараз і під конкретну тему або середовище і спостерігаєш, як твоє розуміння «найкращого» з часом змінюється. Для мене важливе розуміння стилю не як конкретного напряму або візуальної мови, а як того однакового, що є в усіх моїх роботах, незалежно від їх стилю, форми чи матеріалу. Це ніби не те, чого ти прагнеш, а навпаки — те, чого ти ніяк не викинеш із них.
— Улюблені теми та персонажі?
— Смерть, іронія, екзистенційний відчай.
— Як вийшло, що ти створював ілюстрації для книжок Бориса Віана?
— Львів не дуже велике місто, і навіть якщо ти трохи асоціальний тип, ти все одно нікуди не дінешся від «усі знають усіх».
Я давно хотів зробити книжку, тому, коли познайомився з Романом Малиновським, головою проекту «Вавилонська Бібліотека», ми сходу пройнялися взаємною симпатією на основі любові до друкованих речей, а він запропонував мені зробити книжку. Моєю першою була «Бог скорпіон» Вільяма Голдінга, робив її повну візуальну концепцію — обкладинка, ілюстрації, папір, шрифт, верстка. Тоді ж я вперше зрозумів, що це таке: робити книжки в Україні. Півроку роботи, максимально ретельний підхід до всіх деталей, потім це все йде в друк, і наприкінці тобі криво обрізають обкладинку на весь тираж — упс, сорі.
Далі був «Серцедер» Бориса Віана — суперважливий для мене проект. Якщо для «Голдінга» я робив ілюстрації на основі фотографій, то тут мені треба було показати себе як ілюстратора. Я нереально зривав дедлайни, декілька разів виявляв, що взагалі-то не вмію малювати і, знову ж, «стилю нуль». Але якось випрацював-таки для себе абсолютно нову манеру графіки, й майже за два роки від початку роботи я вже тримав екземпляр свого «Серцедера». Цього разу книжку надрукували без жодних факапів з боку друкарні. Мабуть, вирішили, що ми вже достатньо з нею награлися.
Після того була «Осінь в Пекіні» — просто гімн раціоналізації і прогресу, її я зробив уже за півроку, і, по-моєму, набагато краще. Щоправда, друкарня передала хороший «привіт» — промахнулись з кольором промахнулись. У них, я так розумію, через раз виходить.
— Ти й малював на вулиці, й ілюстрував книжки, й створював роботи для закладів і тому подібне. Що для тебе з усього цього найцікавіше? І чим би ти хотів займатися?
— Я вже давно хочу створити великий мурал, щоб на весь фасад, але поки ніхто не кличе. Мені швидко набридає однакова робота, тому мій ідеальний варіант — по черзі займатись усім разом: ілюстрацією, графікою, розписом, скульптурою тощо.
— Ти створив доволі масштабну та деталізовану роботу на don’t Take Fake.
— Я завжди захоплювався кіберпанком — штучний інтелект, віртуальна реальність, цифрове безсмертя, відкритий космос і трохи екологічного колапсу — що може бути веселіше? Але виглядає, що походу на нас чекає трохи не те. Швидше, це буде чисте, здорове, gluten-free майбутнє сонячних батарей та соціальної рівності. Більше безпеки та комфорту, менше розваг. То ж у формі кольорових плям та ліній на площині я реалізую свої сентименти по недосяжному.
— У 20-метровому «Львівському морі» ти говориш про актуальні львівські проблеми. Це перша твоя критична робота? І наскільки для тебе взагалі важливий такий підхід?
— Із «Львівським морем» я не мав заздалегідь наміру малювати критичну роботу. Це дзеркало, я зображав, що «бачив». Не дуже люблю такі роботи, «на злобу дня», вони швидко втрачають актуальність.
Але в більшості моїх робіт момент критики присутній «по дефолту». Одного разу, для виставки «Діалог» у Львові, створив абсолютно такий концептуальний критичний арт-об’єкт — бетонний телефон зі слухавкою. Коли її піднімаєш, вмикається аудіозапис на кшталт «залишайтеся на лінії, ваше звернення дуже важливе для нас…зачекайте, будь ласка…» і так на повторі. Робота була про державну глухоту (це ще був період президентства Януковича). Навколо якісь живописи, всяка така наївна і не дуже хрінь, і я зі своїм соціально-критичним мистецтвом. Вийшло смішно.
— Коли ти нам розповідав про «Львівське море», також сказав, що у роботі підійняв питання: «Куди тут далі пливти і на що орієнтуватися?». Для себе маєш на нього відповідь?
— По-моєму, всі в 20—25 років проходять етап, коли дуже хочеться звідси звалити, спочатку поїхати на навчання, а потім там і залишитися. Тепер, коли я трохи поїздив і подивився, що там, мене вже не так тягне виїхати. Як же то жити там, та й без нашого рідного абсурду?
Я не маю планів більш як на рік уперед. У мене постійно є невеликий список проектів, які точно треба зробити, і вже від них я відштовхуюся. Їх реалізація і буде великою мірою визначати мій наступний етап. У «Львівському морі» є один символ, чорний маяк, от на нього я і орієнтуюся.
— Наскільки тобі взагалі комфортно або не комфортно жити у Львові?
— У мене до Львова любов і ненависть. Він млявий, сонний, неспішний, трохи занепадницький, але ж саме за це я його й люблю. Повзуча клерикалізація, права молодь і туристи практично не створюють мені якихось прямих проблем, поки що це більше фонова незручність. Насправді, максимум стресу регулярно отримуєш не від них, а від нашого громадського транспорту.
— Що скажеш про львівський стріт-арт? Наскільки це поширене явище у Львові сьогодні?
— Мені видається, що раніше було більше. В центрі рідко з’являється щось нове. Стріт-арт став більше про «інстаграм», аніж про вандалізм. Хоча друг каже, що я сліпий, а свою норму з вандалізму в нас стабільно відпрацьовують.
— Чи торкнулася Львова тотальна муралізація, як торкнулася Києва?
— З муралізацією в нас загалом обійшлося, думаю, просто фасадів стільки немає. З київських муралів мені подобаються буквально одиниці. По-моєму, у вас трохи загналися з тим усім. Люди поки ще не розуміють, що цегляний фасад гарний сам по собі, він не потребує жодного прикрашання.
Теоретично, мурали малювати можна усюди, і в історичній частині, і десь на околицях, тут питання в тому, щоб грамотно їх вписати в середовище. Але на практиці краще не треба, особливо на старих фасадах, тут ризик зробити ху*ню перевищує будь-яку потенційну користь від мурала.
У Львові, на мій смак, теж не так багато хороших робіт. «Львівська вулична галерея» — класний проект, там різні люди малюють — щось круте, щось не так щоб дуже. Нещодавно ісландці Krot&Krass зробили там фасад, і та, одним крутим муралом стало більше.
— Чого б ти хотів досягти як художник?
— Мета проста й банальна — заробляти на життя виключно творчістю, і так, щоби по всьому світу. Думаю, тепер цього цілком реально досягти, необхідна лише дисципліна, впертість і трохи везіння. Мета як художника — окрема тема, тут треба добряче все відрефлексувати, почну таким займатись, як стукне 30.
Інші герої рубрики Meet
- Meet Сестры Фельдман: «Наши соцсети — это улицы и стены»
- Саша Грошевой, украинский скейтер из команды «РАССВЕТ» Гоши Рубчинского
- Venya Son: Украинский иллюстратор и граффити-райтер
- Артем Прут: «Малышек можно рисовать бесконечно, но мне надоело»
- Леша Березовский. Ритм поколения в снимках киевского фотографа
- Nazar Furyk. Наркотики, двіж і побутовий дзен
Подписывайтесь на DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter и Telegram
Также подписывайтесь на нашу еженедельную рассылку на сайте
