Психоделіка та сексуальність. Що треба знати про українське медіамистецтво 1990-х

У Києві в «Мистецькому арсеналі» триває виставка «FLASHBACK. Українське медіамистецтво 1990-х», присвячена українському медіаарту. Представлені роботи понад 50 локальних художників і художниць демонструють їхні експерименти з 3D-анімацією, переформатованим кіно, кліпінгом, морфінгом, медіаінсталяціями та іншими жанрами й формами, які були популярні в 1990-х роках. Що треба розуміти перед відвідинами «FLASHBACK», у чому особливість українського медіамистецтва та яка його роль у мистецтві взагалі — в інтерв’ю DTF Magazine розповіла співкураторка виставки Соломія Савчук

— Що треба знати непідготовленому відвідувачеві виставки, щоб її краще зрозуміти?

— Мабуть, ключове слово  «медіамистецтво», і ті його форми, які ми подаємо в експозиції виставки. Якщо коротко, то медіамистецтво  це вид сучасного мистецтва, що розвивається синхронно з еволюцією технологій і налічує багато видів і форм. На виставці в «Мистецькому арсеналі» ми здебільшого демонструємо зразки відеоарту й медіаінсталяцій, хоча також є роботи, які можна класифікувати як 3D-анімацію та комп’ютерне мистецтво. Це продиктовано можливістю використовувати саме такі технології в 90-х, якщо говорити про Україну. Але варто зауважити, що можливість не завжди означала доступність. Знайти відеокамеру й зробити монтаж у ті часи було справжнім викликом.

Стосовно відеоарту, тут варто розуміти, що ви не йдете дивитися кіно. Відеохудожники не розповідають історію в картинках. Відео в їхній творчості — можливість виразити особистий погляд і розуміння проблем сучасності, залишаючи широкий простір для глядацької інтерпретації.

— Часовий фокус виставки — 1990-ті. Як можна коротко охарактеризувати цей час для українського медіамистецтва? Це було його зародження, пік популярності, занепад чи все відразу?

— Зародження з великим запізнення у 199091 роках, підвищена зацікавленість як до медіа 1995 року й пік розвитку, що припадає десь на 19982000 роки. Ці останні кілька років XX століття можна назвати розквітом, оскільки контекст уже було наповнено, очевидні експерименти залишилися позаду та й традиційні медіа (живопис) було витіснено з поля зору художників. Цій ситуації поглиблення процесу дуже сприяли виставки й фестивалі, що проходили в Україні. І з того часу медіамистецтво традиційно є на виставках, воно стало повнокровним учасником художнього процесу.

— Що відрізняє українське медіамистецтво від західного, а також пострадянського?

— Відрізняє зовсім інша історія. Західне медіамистецтво виникло у 60-х роках XX століття й пережило довгу історію розвитку. Українське ж пройшло короткий, але яскравий і сповнений експериментів шлях усього за 10 років. Знову ж повернуся до того, що це пов’язано з появою відеотехніки, інколи епізодичною. Що стосується самих авторів, то вони стали більш обізнаними з процесами, що відбуваються у світовому мистецтві, навчались, їздили в мистецькі резиденції. Це припадає якраз на середину 1990-х. Тому роботи наших художників розмовляли універсальною художньою мовою. Але головна відмінність у тому, що на українське відео дуже вплинуло мислення й мова образотворчого мистецтва.

— В описі виставки зазначено, що медіамистецтво українських художників може здаватись наївним. З чим це пов’язано?

— Справді, може здаватися, але воно програмно редуковано до наївних форм, до простого втілення, вираження ідеї. Також інколи йдеться про іронію та дистанціювання.

Так само можна назвати наївними перші експерименти Нам Джун Пайка.

— Що нового можна дізнатися про тогочасну Україну з робіт, презентованих на виставці?

— Найважливіше, мабуть, те, що існувала велика свобода й можливість показувати на виставках дуже сміливі твори. З’явилася чітка зацікавленість зі сторони західних інституцій до нашого художнього процесу. Художників почали запрошувати у важливі міжнародні проекти. Україна тоді з’являється на мапі художнього контексту. Не за найкращих технічних можливостей творчі результати наших авторів виявилися добрими в кількісному відношенні та на якісному рівні.

— Одна з найбільш яскраво виражених тем виставки — це сексуальність і тілесність. З чим ви пов’язуєте популярність цих тем серед українських художників?

— Ми вже говорили про можливості та свободи через розпад СРСР. Ці теми перестали бути табуйованими й репресованими, їх можна простежити в роботах Олександра Гнилицького, Оксани Чепелик, Василя Цаголова… Але варто також зазначити, що сексуальність і тілесність — це не прерогатива саме українських художників. Відеоарт, як рефлексивне мистецтво, цю тему експлуатує багато й дуже широко.

— Які ще можна виділити ключові теми, які того часу цікавили художників?

— Таких тем, як у мистецтві соцреалізму тут, звісно, нема. Є інша парадигма, концептуальний підхід та інший погляд. І цей новий погляд підтримали нові технічні можливості, трансформації та зміни картинки. На виставці ми також говоримо про трансмедійність, про «гру з медіа». Це робота на стику різних жанрів, зміна сприйняття рухомого образу, вплив телебачення, використання методів колажу, апропріації. Також для відео характерним є пошук своїх кордонів, що часто стикається з кінематографом. Іноді, використовуючи класичний кіноматеріал і методи цитування або перемонтажу, художники наділяють відомі історії зовсім іншим змістом. Усе це є тим спільним, що об’єднує медіахудожників і не лише українських. 

— Які конкретні роботи та яких художників того періоду можна вважати знаковими?

— Історія, про яку ми говоримо засобами виставки, триває десятиліття. Тому цю відповідь не можна сконцентрувати на якомусь художнику або роботі. Знаки змінювалися разом з періодами. Якщо початок і середина 90-х  це «перевзуті живописці», тобто це Олександр Гнилицький, Арсен Савадов, Павло Керестей, Ілля Чічкан, Анатолій Ганкевич, Максим Мамсіков, то з другої половини десятиліття з’являються художники з медійною свідомістю: Мирослав Кульчицький, Вадим Чекорський, Гліб Катчук, Олександр Верещак, Маргарита Зінець та Іван Цюпка.

— Який усе ж таки вплив медіамистецтво 1990-х мало на сучасне українське мистецтво? І чи мало?

Медіамистецтво в тому вигляді є вже, мабуть, історією українського сучасного мистецтва. Наприклад, від середини «нульових» те саме відео втратило свій попередній характер і природу саме відеоарту та почало розвиватися в іншому, більш прикладному й менш самодостатньому руслі  операційно тотального режиму онлайн.

  

Виставка «FLASHBACK. Українське медіамистецтво 1990-х» триватиме до 6 травня 2018 року

Читайте також: 


Фото: Олександр Попенко

Подписывайтесь на DTF Magazine в Facebook, Twitter и Telegram
Также подписывайтесь на нашу еженедельную рассылку на сайте

Владимир Волощук