Netflix випустив новий стендап-спешл — Inside. Це майже півтори години пісень, жартів, роздумів про пандемію, культуру інфлюенсерів і панічні атаки, а всі події стрічки не виходять за межі однієї кімнати. Його самотужки зняв і змонтував Бо Бернем, якого називають одним з революціонерів сучасного стендапу.
DTF Magazine розповідає про феномен хулігана, який ламає правила комедії й дивує новими амплуа.
Youtube-зірка народилась
Вже у підлітковому віці у Бо Бернема добре помітні його дар та прокляття: бажання самоствердитися через талант коміка й тривога перед живими виступами. Перше відео він завантажив на Youtube в березні 2006 року. Це було ідеальне привернення уваги до своєї особистості, хоча початкова ідея записів була жартівливим повідомленням старшому брату, який вступив до коледжу.
Ще кілька самозневажливих пісень про важке життя тинейджера дали Бо мільйонні перегляди. Це мотивувало його працювати далі. Треба зважати на те, що Youtube був ще молодою онлайн-платформою. Поки мало кому вдавалося знайти у ній ключ до успіху, Бо назбирує армію прихильників, які впізнають себе в його піснях.
Великі компанії не дозволили собі відпустити такого хлопця без контракту. Першим у черзі стояв Comedy Central Records, з яким Бернем уклав договір у 18 років і ще й на чотири записи. Тим самим він став наймолодшим стендапером, з яким боси лейбла уклали контракт. На швидку славу Бо реагує спокійно:
«Мені пощастило — я не суперзнаменитість. Я не той, кого всі знають без жодної вагомої причини. Якщо люди знають, хто я, то я їм подобаюся, бо, якщо раніше не подобався, про мене швидко забули б».
Два з чотирьох альбомів під грифом Comedy Central вийшли у відеоформаті. І якщо в аудіозаписі стендап працює на рівні сторителінгу й голосових маневрів, справжній талант Бернема відкрився на відео. Пластичність його тіла, ідеальний таймінг панчлайнів і світло на концерті розкривають подекуди більше, ніж жарт, написаний на папері.
Ти станеш по-справжньому знаменитим!
На концерті в Монреалі Бо Бернема помітив продюсер Джадд Апатоу — відкривач голлівудських талантів. Він зробив знаменитими Піта Девідсона, Майкла Серу й Стіва Каррела. Бо та Джадд уклали угоду з Universal Pictures для фільму, який мав би стати наступним «Шкільним мюзиклом», але з вищим віковим цензом. Бернем мав написати сценарій та пісні до нього в колаборації зі шкільним товаришем Люком Лякосом, але через два роки проєкту так і не дали зеленого світла.
Сценарій був написаний, але Бо із задоволенням згадує нереалізований фільм
«Я його написав, коли мені було близько 18 років. Я думав, що можу написати мюзикл, і дуже швидко зрозумів, що не настільки талановитий. Зараз я відчуваю, що міг би його реалізувати, можливо з музичним співавтором, композитором чи оркестрантом. Це був би справді чудовий досвід, але я радий, що він не побачив світ».
Утім нагода трапилася звідки не чекали. MTV дало Бо можливість реалізувати серіал «Зак Стоун стане знаменитим». Усі 12 епізодів стендапер створив з Деном Лаганою, якого потім прославив серіал «Американський вандал». Сюжет «Зака Стоуна» розгортається довкола 18-річного школяра, який прагне слави й популярності та щоразу вигадує нові способи монетизувати свої недолугі здібності. Завдяки заощадженням він наймає знімальну групу MTV, щоб відзняти процес досягнення успіху.
Жанр мок’юментарі робить невдачі Зака менш трагічними, а досвід Бернема відкриває численні можливості знущатися з культури інфлюенсерів. Бо пропонує простий меседж, який може проковтнути глядач MTV: кожен хоче стати знаменитим, але ніхто не хоче докласти для цього зусиль. Шоу закрили після першого сезону. Попри те що його вдалося «логічно» закінчити, таким культовим, як, скажімо, «Диваки й навіжені» Джадда Апатоу, воно не стало.
Що тебе робить щасливим, Бо?
Оскільки з кінокар’єрою в Бо поки не складалося, він повернувся до рутини стендапу. Його спешл What. (2013) вийшов одразу на Youtube і Netflix та став серйозним проривом. Лише на каналі Бернема він зібрав 22 мільйони переглядів. У фіналі спешлу з’являється ґеґ We think we know you, що самою назвою ставить під сумнів, наскільки щирим і чесним є цей стендап.
Того ж року виходить збірка поезій Бо «Голова-яйце: або, ти не можеш вижити лише завдяки ідеям». The Guardian позитивно відгукнувся про спробу Бернема в літературному жанрі: «Він може бути дико смішним і водночас змістовним».
Бо підіймає планку саморефлексії на новий рівень у спешалі 2016 року Make Happy. Він експериментує зі світлом, руйнує очікування аудиторії, а потім знову їх підтверджує й зізнається в страху сцени. Живі виступи продовжують наводити на нього тривогу, і він згадує про це вже не побіжно.
Фінальний акорд — вихід із залу до себе в кімнату, де він запитує себе й глядачів, чи вони залишилися щасливими після цього стендапу. Двері кімнати відчиняються, і Бо виходить на вулицю, де його чекає дівчина з песиком на руках. Наступний спешл з’явиться на Netflix за п’ять років, і його дія відбуватиметься в тій самій кімнаті, де закінчився попередній.
Вперед у «Восьмий клас»
Комедійна творчість Бо Бернема хоч і мала численні перегляди, але залишала його в статусі інтернет-зірки. Він не міг собі дозволити виступів на велику аудиторію, як Кевін Гарт чи Луї Сі Кей. Тому логічним кроком було стати позаду камери, що Бернем і зробив у фільмі «Восьмий клас». Це історія про школярку, у якої немає друзів, але є влог про самовпевненість. Його майже ніхто не дивиться. Утім це не зупиняє головну героїню знімати й надалі.
Чутлива режисура та виразний саундтрек зробили «Восьмий клас» одним з найоригінальніших фільмів про дорослішання. Бернем показав, що паніка і хвилювання дорослих людей нічим не відрізняються від емоцій восьмикласниці. Гільдія режисерів Америки справедливо віддала Бо нагороду за найкращу режисуру в дебюті, а на премії «Незалежний дух» він отримав відзнаку за найкращий дебютний сценарій.
Після успіху «Восьмого класу» режисерка Емералд Фіннелл запросила Бернема у свій повнометражний дебют «Перспективна дівчина». Бо робить різкий поворот у своєму амплуа «приколіста». Після ролей у скетчкомах і ситкомах він перетворюється на романтичного та розважливого хірурга Раяна, котрий фліртує з головною героїнею.
Яке бажання рухало ним, щоб узяти участь у проєкті? Бернем каже: це історія, яку він ніколи б не зміг розповісти, і це кут зору, якого він не має. Наступний фільм актора виглядає ще цікавішим. Він зіграє легендарного баскетболіста Ларрі Берда в поки безіменній стрічці Адама МакКея. Це пояснює дивовижну фізичну форму, якою хизується Бернем у спешлі Inside.
Ніяких новин і натяків про появу нового стендап-матеріалу не було. У січні 2021 року в Бо запитали, чи він пише щось. Він відповів, що намагався: «Важко писати для світу, якого ще не існує. Я маю його передбачити. І я намагаюся писати про поточні речі, бо саме з цим борюся найбільше в житті — хоч як дивно бути живим зараз». З’ясувалося, що ці слова були центральною ідеєю його наступного спешлу.
«Всередині» пандемії
28 квітня Бо Бернем поділився новиною: він повертається в стендап, який з’явиться наприкінці травня. Бо сам його зняв і змонтував. Він отримав досвід, працюючи над спешлами Кріса Рока й Джеррода Кармайкла. У цих стендапах він не спробував застосувати свій стиль. Це скоріше передання знань коміка, щоб вірно прислужити їхньому ремеслу.
На відміну від зрежисованих спешлів Inside 2021 року, це дистильований Бо Бернем, повернення до коріння й нагадування про все, за що його полюбили. Це провокативне висловлювання про пандемію й поразку митця в служінні людям. Неначе гладіатор Максимус у Колізеї, Бернем замість меча бере до рук мікрофон та очима запитує, чи нам не нудно.
Центральною ідеєю спешлу постає питання «Чи можна жартувати в такі часі?» Бо переспівує цю фразу кілька разів протягом 88 хвилин. І відповідь виринає з традиційним сарказмом: «Світу потрібна порада від такого білого чувака, як я». Замкнувшись у кімнаті від світу, Бернем продовжує копатися в темах соціальних мереж, соціальної нерівності й масових розстрілів.
Головне завдання нашого конферансьє — зняти спешл усередині однієї кімнати максимально цікаво й не одноманітно. У хід ідуть різноманітні кольорові фільтри, співвідношення сторін екрана, перевдягання й роздягання. Щоб глядачі перепочили, Бо не соромиться вставити навіть інтермісію.
Спешл спирається переважно на оригінальні пісні, які висміюють формати, а не людей, які їх створюють. Хіба під удар потрапляє Джефф Безос (двічі!) — як негативний символ заможного життя в часи пандемії. Бернем жартує про FaceTime з мамою, про секстинг, Instagram білих жінок, надмірну кількість контенту й чергує розважливі теми з ґеґами про суїцид, кризу середнього віку та стажерів, які не отримують зарплатні.
Це не стендап, а повноцінний фільм, що прогресує від смішного до трагічного. Наприкінці Inside Бо спостерігає за відеопроєкцією на стіні, де йому 15 років і він грає на синтезаторі. Це зображення лякає тим, що Бернем відчутно жадає прогресії у своїй творчості. Він знає, як прихильники чекають його повернення, але «мистецтво мертве» й «тексти повторюються».
Переваливши за екватор хронометражу, Бо незадоволено бубнить, що треба перезнімати дубль. Це вже давно не стендап і вже навіть не фільм, а задокументована прокрастинація, що переходить на крик про допомогу з натяками про пандемію (трек Hands up):
«Я витратив п’ять років, намагаючись удосконалитися психічно. І знаєте що? Вийшло! Мені стало краще. Мені стало настільки краще, що в січні 2020 року я подумав: „Знаєте що? Я маю знову почати виступати. Я ховався від світу, і мені потрібно знову вийти“. І сталося найсмішніше».
Після перегляду Inside складається враження, що Бо Бернем досконало знає, як працює популярність в інтернеті. Звісно, йому можна дорікти, мовляв, він її використовує, показуючи свій спешл на Netflix і маючи чотири мільйони доларів США статків. Утім без Бо не було б ні Рея Вільяма Джонсона, ні Валентина Стрикала. Тільки Бернем може показувати абсурдність відеореакцій і twitch-трансляцій, а потім спровокувати появу Ending Explained до власного спешлу. Тільки Бернем може поставити під сумнів свою щирість із глядачем і водночас показувати невдалі дублі у фінальному результаті.
Поки не вийшло жодного інтерв’ю про Inside, щоб пояснити всі питання, але воно й не потрібне. Відповіді ховаються в останній пісні: «Усе зупиниться рано чи пізно». Це слова водночас і про пандемію, і про світ, і про запис геніального спешлу.
