Корейська «жесть»: як «Гра в кальмара» (не) вирівнює соціальну справедливість

Про що серіал: у «Грі в кальмара» йдеться про любителя азартних ігор з купою кредитів, який разом з грошима втратив і довіру матері. Таємнича організація пропонує йому та ще 455 біднякам пограти в дитячу гру, де виграш — 38 млн євро, а програш — куля в лоб.

Якщо оскароносні «Паразити» Пона Чжун-Ха показували прірву між багатими й бідними в Кореї, то «Гра в кальмара» розвиває тему вже у форматі пригодницького серіалу.

Головний герой Джи-Гун приєднується до небезпечних ігор, щоб вибратись з боргів й повернути гідність. Його не зупиняє навіть загроза смерті в разі програшу.

Простоту сюжету ускладнює мотивація Джи-Гуна. Після першої гри йому та іншим учасникам пропонують проголосувати або за продовження конкурсу, або за депортацію додому. З різницею в один голос гравці вирішують повернутися в місто, але вдома їх чекає ще більше гейту, ніж раніше.

Джи-Гун зустрічається з неприязню матері, що образилася на його відсутність, коли потрапила до лікарні. Від цього головний герой відчуває лише сором і безсилля. Інші гравці після гри теж і далі живуть на межі бідності й вважають життя пеклом. Виграш означає для них зміну соціального статусу на кращий, тому вони повертаються в гру, щоб довести всім і собі, що вони комусь потрібні.

Шоуранер серіалу Гван Дон-Хьок написав сценарій ще 2009 року, коли сам зазнав фінансової скрути. Під час роботи йому довелося продати свій ноутбук за 675 доларів, тому що йому бракувало коштів на проживання з матір’ю та бабусею.

«Я прагнув написати історію, що була б алегорією або казкою про суспільство сучасного капіталізму, зображенням екстремального змагання, неначе це змагання всього життя, — пояснює Гван ідею серіалу. — Але я хотів використати таких персонажів, яких ми зустрічаємо в реальному житті. Гра на виживання — це розвага й людська драма. Ігри зображено дуже просто, щоб їх можна було легко зрозуміти. Це дає змогу глядачам сконцентруватися на персонажах, а не відриватися на те, щоб зрозуміти правила».

У корейському кіно не соромляться показувати жорстокість у найнеприємнішому вигляді. Кримінальна драма «Ширі» (1999) і трилер про помсту «Олдбой» (2003) з галонами крові додали в кінематограф несподіваних сюжетних поворотів та аудіовізуальних знахідок, що поспіхом стали копіювати в США. Наприклад, американський римейк «Олдбоя» Спайка Лі вийшов через 10 років після оригіналу, але так і не зміг повторити його успіх через брак моральної суперечності в історії.

Безжальність грає роль тригера або травматичних досвідів, що рухають сюжет. У корейців на першому місці стоїть винахідливість і брутальність, а в «Грі в кальмара» ще й зіграла несподіваність: головних героїв убивають з рушниці швидкими пострілами без попереджень. Холодна зброя — не єдиний каталізатор насилля. В одній із серій прес затягує руку чоловіка, а вбивства відбуваються не лише на змаганнях, а й у сутичках між учасниками.

Режисер «Паразитів» Пон Чжун-Хо пояснює природу корейського насилля через любов до ножів: «У нашому суспільстві немає пістолетів. Тому наші гангстери в кіно носять клинки. Вони використовують їх, як сушисти. Це насправді страшніше й екстремальніше. У близькості перед штриканням ножа відчутна інтимність. Це ближче, ніж в сутичці з пістолетами».

Ножі є й у «Грі в кальмара», але вбивають тут переважно пострілом з гвинтівки, що підкреслює відчуження організаторів від гравців. А ось головні герої можуть різати одне одного гострими побутовими предметами, тому їхнє проживання в одній кімнаті вже перетворюється на небезпечну гру.

Про ефективність насилля казав і режисер «Олдбоя» та «Стокера» (2013) Пак Чхан-Ук: «Насилля — це те, що було предметом людських історій протягом довгого часу, позаяк воно має важливий ефект і є причиною багатьох проблем у суспільстві. Це правда, що насилля має непоясненну привабливість і в якомусь сенсі заворожує, але це не причина, чому я зображаю його „красиво“. Я показую його, бо воно підсилює біль від перегляду та страх. Воно працює ефективніше».

Корейці терпляче ставляться до кіношного насилля й не сприймають його так радикально, як європейські чи американські глядачі. «Якщо суспільство хаотичне й воно пережило складні часи, то це несвідомо виявляється в наших емоціях, — розповідає Пон Чжун-Хо про корейський темперамент. — Ось чому наша аудиторія пристосованіша до провокацій, народжених з цієї бурхливості. Якщо порівнювати з їжею, то це наче гострота в наших соусах і топінгах. Ми навіть додаємо гострий корейський соус до мексиканської їжі, бо можемо легко пережити цей жар».

Коли 17 вересня Netflix випустив «Гру в кальмара», шоуранера звинуватили в плагіаті. Зокрема, найбільше схожостей знайшли з японським фільмом Такасі Мііке «Страшна воля богів» про старшокласників, що грають у смертельні ігри. Проте Гван Дон-Хьок відкидає звинувачення, переконуючи, що писав сценарій задовго до виходу фільму, а всі подібності в сюжеті — випадковість.

Про подібне ми читали в романах «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа та «Пляж» Алекса Ґарленда, але цікавість корейців до цього жанру зумовлена передусім швидкими змінами в суспільстві. Після корейської війни відбувся технологічний бум, і великі корпорації почали змагання, створюючи новаторські продукти й займаючи місця лідерів на ринку. Змагальний аспект перейшов з життя на телебачення. Утім, якщо корейці вже давно вигорають від перепрацювань, кіноіндустрія лише тепер переосмислює процес їхнього виснаження.

«У нас живе 50 млн людей на маленькому клаптику землі, — розповідає Гван про нинішню ситуацію в країні. — І відділившись від Азії через Північну Корею, ми розвинули острівну ментальність. Частину цього стресу ми завжди носимо з собою як підготовку до наступної кризи. У деяких випадках це працює як мотиватор і допомагає нам у дискусії, як це можна розв’язати. Але таке змагання має свої побічні ефекти».

У тіктоці користувачі розпочали тренд на гру «Червоне світло, зелене світло», у якій одна людина командує іншими, щоб вони бігли («Зелене світло») або зупинялися й не рухалися («Червоне світло»). З гри вибуває той, хто порушує правила. Натепер гештеґ #SquidGame нараховує понад 29,1 млрд переглядів у тіктоці.

Роботична лялька з першої гри перетворилася на мем, у якому користувачі твіттеру вставляють пісні під її танець, а Vulture уже встигли взяти в неї жартівливе інтерв’ю.

Головним героям треба вирізати голкою фігурку з печива — ще одна поширена гра в тіктоці, що разом із шоу викликала масовий інтерес до корейських солодощів «Дальтон». Спеціально для серіалу використали 15 кг цукру, щоб створити 700 різновидів печива.

Номер телефону, за яким дзвонять персонажі серіалу, щоб потрапити в гру, справжній. Він належить корейцеві, який не змінював його протягом 10 років: з входом серіалу чоловік отримує більше ніж 4000 дзвінків з проханнями потрапити в гру. Netflix пообіцяв перемонтувати сцени з цим номером телефону.

«Гра в кальмара» принесла акторці Чон Хо-Єн найбільшу кількість підписників з-поміж усіх корейців: якщо до старту шоу у неї було 400 тисяч фоловерів, то тепер їх — майже 19 млн. З 2017 року Хо-Єн працювала моделлю для бренду Louis Vuitton, а тепер стала їхнім амбасадором. 

Netflix не оприлюднив статистики показів серіалу, але видання Fortune прогнозує, що за 28 перших днів від релізу «Гру в кальмара» подивляться 82 млн передплатників.