«Впливові та забуті»: як фільм «Аннетт» перервав серію невдач гурту Sparks

Попгурт Sparks випустив 25 альбомів за 50 років, але їхні фанати досі змушені пояснювати, хто вони й звідки. Крім випуску альбомів і концертів, двоє братів Мейлів хотіли адаптувати японську манґу з Тімом Бертоном, обговорювали участь у проєкті Жака Таті й написали мюзикл про Інґмара Берґмана.

Леос Каракс адаптував їхній сценарій у музичній драмі «Аннетт». Брати Рон і Рассел Мейли довго мріяли потрапити на Каннський кінофестиваль, і нарешті його відкрив їхній фільм. 9 вересня стрічка вийшла в український кінопрокат, тож тепер про їхню творчість дізнається більше глядачів.

DTF Magazine розповідає, як Sparks зазнавали поразок у кіно, щоб випустити найдивніший мюзикл року



Дебютний фільм, якого не існує

Брати Рон і Рассел Мейли народилися в передмісті Лос-Анджелеса й змалечку виявляли інтерес до музики. Рон кайфував від гри на клавішних, а Расселу подобалося співати. Але справжнє захоплення в хлопців викликало кіно.

Щосуботи батько водив їх дивитися вестерни й фільми про війну. Досвід великого екрана добре запам’ятався з дитинства, тому свої треки Sparks формували наративно, створюючи історію із зачином і кульмінацією. Рано чи пізно музика Мейлів мала б потрапити на великий екран, але чи то погана карма, чи то непоказний потенціал не давали змоги братам зреалізувати себе.

1963-го Рассел вступив до Каліфорнійського університету на факультет кіно й графічного мистецтва, а Рон через три роки пішов за ним — вивчати кінематограф і театр. В університетські часи вони навіть встигли зняти один короткий метр, який мало хто бачив.

Кар’єру в кіно Мейлам побудувати не вдавалося — весь час забирала музика. Їхній гурт пережив чимало змін на стику 60-х і 70-х: назва Halfnelson змінилася на Sparks, кількість учасників зменшувалася, а потім відбувся переїзд в Англію в пошуках нових можливостей.

У Британії з Мейлами трапилося приблизно те саме, що з Beatles у США. Після виступу в телепередачі The Old Grey Whistle Test їхній образ миттєво став упізнаваним. Найбільше обговорювали вуса Рона, які одночасно схожі на ті, що носив Адольф Гітлер, і на ті, які мав Чарлі Чаплін. До речі, обох він вважав мультяшними персонажами, і це лише додавало скандальності й без того радикальному гурту.

Sparks із режисером Жаком Таті

На хвилі популярності Рона й Рассела познайомили з режисером їхніх мрій Жаком Таті. У 1970-х Таті важко знаходив фінансування на свої комедії, що вражали масштабом і смішили візуальними ґеґами. Sparks ідеально вписувалися в концепцію його наступного фільму: молоді хлопці мали б зіграти американських телепродюсерів, що приїздять у Францію консультувати своїх колег.

«Ми обговорювали з чуваком з Island Records у Європі кльові штуки, що не були б пов’язані з нами як з рокгуртом і які розширили б наш вплив, — ділився спогадами Рассел. — Ми згадали ім’я Жака Таті й посміялися над цим. Однак він підійшов до Жака Таті та якимось чином змусив його зустрітися з нами. Жак Таті нічого не знав про Sparks, адже йому було 67 років і він не слухав рок».

Кілька зустрічей між Мейлами та їхнім кумиром дали зрозуміти, що співпраця можлива. До того ж режисер планував убити головного героя своїх фільмів — мосьє Хуло, а Sparks його б замінили. Але проєкт не відбувся: Таті збанкрутував і в нього почалися проблеми зі здоров’ям. Після його смерті залишився лише трек Confusion, що мав би прозвучати у фільмі з такою ж назвою.


Для Тіма Бертона з любов’ю

1977 року вийшла стрічка «Американські гірки», яку Sparks тоді вважали можливим проривом у голлівудському кіно. Вони зіграли в епізоді фактично самих себе — гурт, що виступає в парку розваг.

У документальному фільмі Едґара Райта «Брати Спаркс» Рон згадує цей досвід з негативом: «„Американські гірки“ були „Громадянином Кейном“ усіх фільмів-катастроф. Але єдиною катастрофою стало те, що ніхто не хотів дивитися це кіно».

Брати могли похвалитися хіба що появою в одній картині з Генрі Фондою. Попри одночасний прокат з четвертим епізодом «Зоряних війн» і хорошими касовими зборами, студія Universal вважала стрічку комерційною невдачею.

Кадр з фільму «Американські гірки»

Мейли змирилися з фіаско в Голлівуді й натомість написали музику й адаптували японську манґу «Май, дівчинка-екстрасенс» у сценарій. За сюжетом, 14-літня Май дізнається, що має надможливості. Вона не надає їм значення, але про ці здібності довідалася таємна організація. Остання хоче знищити світ, використавши її суперсилу. Сценарій призначався для Тіма Бертона, і студія Carolco (перші два «Термінатори») навіть викупила права на екранізацію.

Японська манґа «Май, дівчинка-екстрасенс»
«Ще на ранній стадії ми швидко дізналися, як втиснути діалог у мюзикл, щоб він звучав природно й водночас стилізовано, — пояснював Рон ідею адаптації. — Нам це справді подобається — впроваджувати речі, що не дають людям слухати пісню».

Тім Бертон спершу зацікавився проєктом, але вирішив працювати над «Едом Вудом» і «Жахом перед Різдвом» . Згодом у студії Carolco закінчувалися права на стрічку, тому їх перекупив Френсіс Форд Коппола. Невідомо, чи мав режисер «Хрещеного батька» інтерес до адаптації манґи, але історія закінчилася тим, що права дісталися студії Sony, яка бачила на місці режисера Кірка Вонґа («Велика справа»). 

Коли зайшла мова про сценарій, текст Sparks виявився неактуальним. Утім, далі імен і новин про проєкт історія з «Май» не розвинулася. Ширилися чутки, що 2010-го Тім Бертон знову зацікавився проєктом, але ситуація не змінилася, і Мейли взялися за інший мюзикл.


«Спокуса Інґмара Берґмана»

У юнацькі роки Рон і Рассел вихвалялися перед друзями, що любляють дивитися французьку нову хвилю та фільмографію Інґмара Берґмана. Прихильність до останнього так вплинула на їхню творчість, що рано чи пізно вони мали б віддати йому шану. 2009-го вийшов альбом The Seduction of Ingmar Bergman, який варто слухати як єдиний музичний твір. Одну частину альбому гурт записав у Лос-Анджелесі, а іншу отримав від шведського радіо, де записували хор.

Наративно це вигадана історія про шведського режисера, який після Каннського кінофестивалю сідає в лімузин і потрапляє в Голлівуд. У США йому пропонують великий бюджет для фільму, але він дізнається про підлість американських продюсерів і зрештою повертається додому. У записі альбому взяли участь Йонас Мальмше та Елін Клінґа, що грали в театральних виставах Інґмара Берґмана.

Рон коментував проєкт з ентузіазмом: «Маючи 21 альбом, ми відчули, що хочемо працювати в іншому напрямі. У нас вийшло зберегти нашу чутливість. Спершу ми думали про мюзикл як про сторонній проєкт, але коли ми почали роботу, то зрозуміли, що він більший за життя».

Ідея не обмежувалася альбомом. Sparks запропонували канадському режисерові Гаю Меддіну («Заборонена кімната», «Зелений туман») втілити лонгплей на сцені театру. Прем’єра відбулася в стокгольмському Southern Theater, а потім і в Лос-Анджелесі. Знову заговорили про можливе перенесення на великий екран, але далі фанатських блогів адаптація не пішла. Продюсери шукали фінансування на масштабний проєкт, однак не змогли знайти фондів, які б ним зацікавилися.

Рассел прояснив ситуацію з проєктом «Спокуса»: «Ми намагаємося знайти правильний підхід. Нас надихнула робота Джозефа Воллеса, який зняв відеокліп на пісню Edith Piaf. Це може бути тритментом для „Спокуси Інґмара Берґмана“, наприклад, зробити анімацію. Ми з ним говорили, і він за цю ідею. Спершу ми думали про адаптацію в ігровому кіно, але тоді вирішили зробити її стилізованою під Голлівуд, щоб вона була чим завгодно, лише б не хвилюватися про вартість локацій. Ідея все ще на стадії узгодження й втілення».


Едґар Райт проти Леоса Каракса

Коли йшлося про улюблену музику на вечірках, британський режисер Едґар Райт («Скотт Пілігрим проти всіх», «На драйві») завжди згадував гурт Sparks. Ніхто не розумів, про що він говорить, тому з часом Райт лобіював ідею фільму про гурт. Так легше пояснити їхній феномен.

У документалці режисер називав їх «успішними, недооціненими, надзвичайно впливовими й водночас забутими». Брати Мейли — ідеальні кандидати на екранізацію своєї історії, а Райт — зразковий фанбой, щоб перенести її на екран. Тож через 25 альбомів і 50 років музичної кар’єри гурт нарешті дістав шанс потрапити у велике кіно.

Про вплив Sparks розповідали Джек Антонофф, Майкл Маєрс, Джейсон Шварцман, учасники гуртів New Order, Duran Duran і Red Hot Chili Peppers. Едґар Райт не просто зняв фільм про творчість улюбленого дуету, а й залучив до проєкту колег зі Sparks. Лялькову анімацію для стрічки створив Джозеф Воллес, що працював над їхнім відеокліпом Edith Piaf (Said It Better Than Me). Тому кіно вийшло близьким до того, що роблять самі брати Мейли.

Ще більший успіх чекав Рассела й Рона з проєктом, над яким вони працювали паралельно з виходом останніх альбомів. 2012 року вони зустрілися з французом Леосом Караксом у Каннах.

Тоді режисер показував на Лазуровому березі стрічку «Корпорація „Святі мотори“», де звучав один з треків Sparks. Після розмови Мейли надіслали йому сценарій з назвою «Аннетт», і Каракс швидко відповів, що це може бути його наступним проєктом.

«Ми жили з цими сценами вісім років, де я був персонажем, що співає, — розповідав Рассел про співпрацю. — Бачити й чути актора, який узяв цю роль і співає ті репліки, до яких ми прив’язалися, неймовірно».

Каракс розширив їхній сценарій у режисерському баченні й збільшив масштаб. У нього немає звички братися за кілька проєктів одночасно, тому він присвятив увесь вільний час «Аннетт». І одна з перших умов режисера — Рассел й Рон  відмовляються від акторських ролей у фільмі. Він замінив їх на Адама Драйвера та Саймона Гелберґа («Теорія великого вибуху»), щоб залучити голлівудських зірок для популяризування проєкту.

Проблеми виникли хіба що з жіночою роллю. Спершу на місце оперної співачки претендувала Мішель Вільямс, але через те, що проєкт затягнувся, вона вибула. У результаті на роль Енн узяли Маріон Котіяр. Чекати зйомок довелося довго — поки не закінчився контракт Адама Драйвера із «Зоряними війнами». Разом зі знімальною групою чекали й Sparks, побоюючись повторення поразки зі своїми минулими фільмами.

Через пандемічний 2020-й прем’єру «Аннетт» перенесли, але це пішло на користь. Леос Каракс поїхав у село якнайдалі від цивілізації, щоб у спокої перезібрати стрічку на монтажі.

Каннський кінофестиваль оголосив «Аннетт» фільмом-відкриттям у 2021 році. Тому брати Мейли повернулися на Круазет через дев’ять років уже не як гості фестивалю, а як повноцінні учасники. Та й поїхали звідти не з порожніми руками, а забравши нагороду за найкращий саундтрек. До того ж стрічка виграла премію за режисуру: замість Леоса Каракса, який не прийшов на церемонію, на сцену викликали Рона й Рассела. 

Після «Аннетт» Мейли працюють над наступним альбомом, бо в основі їхньої продуктивності лежить повторюваність — ритмів, мелодій, звуків, але не тем.

Найкраще підсумував кар’єру Sparks Едґар Райт: «Кожна інша історія гурту про те, як люди марнують свій талант і в певний момент ви втрачаєте до них емпатію. Sparks існують так довго, бо завжди близькі до успіху, але ніколи не заходять у мейнстрим. Їм вдалося існувати в кльовому місці, де вони далі працюють, але ніколи й нікому не продаються».


Слідкуйте за DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter та Telegram

Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake